В найновішій історії Судової Вишні історик професор Роман Шуст є людиною, без якої неможливо уявити громадське та культурно-просвітницьке життя рідного йому містечка, а також Мостищини. Саме завдяки його старанням багато видатних постатей Судововишнянщини не були призабуті, а навпаки – про них почули далеко поза межами малої батьківщини. Впродовж своєї довгої наукової та викладацької діяльності, яка триває і зараз, проф. Р. Шуст виховав не один десяток істориків. Але наше інтерв’ю з Романом Мар’яновичем – це насамперед розмова із судововишнянцем і про Судову Вишню, її недавню історію та сьогодення.
Розмову вів Мар’ян Хомяк.
– Романе Мар’яновичу, почнемо з початку, з дитинства. Ви – судововишнянець, батьки Ваші судововишнянці?
– Я судововишнянець в сьомому поколінні. Мені вдалося в архівах у Львові простежити батьківську лінію до Францисканської метрики, а по маминій лінії – до Йосифінської метрики. Це є кінець XVIII – початок XIX ст. За родинним переказом родина наша прибула з Чехії, певний час жили в Радимні, містечку біля Перемишля, і десь наприкінці XVIII ст. перший наш протопредок Михайло Шуст поселився в Судовій Вишні. Вони належали до міщан, бо у метриках завжди зазначали: якщо селянин, то писали agricola, якщо міщанин, ремісник – то civis. У нас всі були завжди з заміткою civіs. Чим займалися? Займалися в основному ремеслом і рільництвом. Землі мали небагато, я ще скажу вкінці. Більше було таких ремісничих професій пекарських. Мій дідо закінчував навчання в Яворові. На челядника його екзаменували в 1904 р., потім він довший час працював в Нестеровича, в пекарні у Яворові. Кожної п’ятниці вертався в Судову Вишню. З ним ще один був, їх двоє там було працівників. А возив їх батько владики Чміля. Він мав дрожки, такий фаетон, забирав їх у п’ятницю, а в неділю відвозив назад. Платили 5 злотих за дорогу. І так вони вдвох декілька років їздили. Потім він здав іспит на майстра і отримав право заснувати свою пекарню. І десь в 1935 чи 1936 році відкрив пекарню. Побудував нову хату, і половину тієї хати займала пекарня. Так було до Другої світової війни. А пізніше, в роки війни, дід пік хліб для радянської армії. Тому їх і не вивезли. Бо було семеро дітей і він вже старший був чоловік, 1886 року народження. І легко обійшлося. З моїх предків найбільш знаним був Василь Шуст, який був сеньйором братства Пресвятої Трійці, він був заможною людиною…
– Це у яких роках?
– Він помер 1902 року. Він похований із дружиною Марією, є могила з пам’ятником і напис: сеньйор братства Пресвятої Тройці. По маминій лінії також були Ризінські, але найбільше ця лінія була пов’язана не з Ризінськими, а з Беднарчиками.
– У Вас в родині були і римо-католики і греко-католики?
– Так. В цеховій книзі 1793 р., яка є в бібліотеці Стефаника, є власне Ризінські згадані. І потім вже… я дивився більше Беднарчиків. Бо Беднарчики – то була родина реміснича, вони були кравці. Володимир Беднарчик, який жив до 1930 р., він був радним в магістраті. А в 1915 р. його забрали москалі як заручника.
«Беднарчик був надвірним кравцем Марсів»
– Коли відступали?
– Так, коли відступали. Він повернувся в 1917 році. Два роки був у полоні. Після революції, через Швецію повернувся назад. Дідо мій, Ризінський, був 1900 року народження, а бабця, Броніслава Беднарчик, була 1901 чи 1902… однакового майже року народження. Мали шестеро дітей… три брати і три сестри. Беднарчики мали свою кравецьку майстерню. Там, де нині Фольтовичі, де Роман Іванович жив. Ото їхня хата була, Беднарчиків. Я ще пам’ятаю. Була велика хата, пів було на майстерню, у другій половині вони жили. В нього працювали кілька челядників, робітників. Зокрема, працював Губаль Осип… він його вчив (Губаля – М.Х.), а потім працював у нього, у Беднарчика, після повернення з полону. Далі, хто там ще був… Литвинський, Володимира Івановича батько. Я з ним часто зустрічався на цвинтарі на Спаса. Той Литвинський прожив десь 93 роки. Ми там сиділи на лавці, він мені усе розказував, в затінку. Вони власне були у Беднарчика, там працювали. Беднарчик був надвірним кравцем Марсів. Всі одяги, уніформи для лакеїв шили Беднарчики…
– Шили тільки для прислуги?
– Ні, всіх обшивали. Він був дуже знаний. На всю околицю. Дідо мій вже був швець. Він з Беднарчиковою одружився. І він був швець… не знаю чи добрий, чи ні, але шив на замовлення отців реформатів. І для школи. Школа давала бідним дітям взуття, а він виконував ті замовлення. Від політики він був далекий. Але був членом добровільної пожежної команди. І вкінці-кінців йому то послужило так, що його на 10 років забрали в Сибір, в ув’язнення. А як то сталося? Дуже цікаво. Поруч з нами жили Войціцькі, а з другого боку – Ясногурські і Торські. Торський був касиром у церкві…
– То ті Торські, що їхній предок був бурмістром у місті наприкінці ХІХ ст.?
– Ні. То ті Торські, яких син загинув 2 травня під Берліном. Вони мали ту пільгу, їх не рухали. Дідо мій збирався виїжджати до Польщі, в 1944 році. Німці відступали. Ну, і та родина майже вся виїхала. А до нього прийшли українці… так мені розказували. Прийшли оті Войціцькі. Націоналісти. І кажуть до нього: «Пане Ризінський, ми вас знаємо. Ви до політики не пхались, ми вам гарантуємо, що вас ніхто не рушить». Ну, рушить – не рушить… Але він повірив, він лишився. З дітьми. І в 1944 чи 1945 р. його заарештували. Доніс один чоловік, прізвище вже відоме мені. Не хочу називати зараз, бо родина його є. Він покійний вже. Донесли, що він був у воєнізованих формуваннях, а найбільше – що брав участь в акції на жидів. В Судовій Вишні не було гетто, а всі жиди були вивезені до Яворова і до Львова. А ті пожежники, вони брали участь… оточували, аби ті не тікали. І він, кажуть, брав участь. Може, брав, я не в курсі. Десять років він відсидів. Повезло йому, що він був швець. Йому в таборі радянські офіцери приносили шкіри і він шив їм взуття. Тому йому було легше. Він тоді мав скільки… в 1950 році мав 50 років. І що цікаво: в книзі поминальній цеху шевського і гузарського, яка в тебе є…
– В музеї, так…
– … в тій книзі він є двічі позначений, як покійний. Перший раз у 1945 році…
– Як вивезли…
– Так, як вивезли. Вони його поховали… А другий раз в 1957-му, коли помер. Він вернувся і через рік помер. А бабця померла в 1953 році і також є там вписана. Ризінська чи Беднарчик… я не пам’ятаю. Вони вписані там три рази. Дідо там (на засланні – М.Х.) перекантував 10 літ. Може його і не випускали, бо він швець добрий.
– Тобто, у Вас в родині були класичні міщани – ремісники. Перепробували декілька професій.
– Так.
– Отож, у Вас були ті, яких депортували, була частина родини, яка виїхала у Польщу. А були такі, які через табори Ді-Пі потрапили на Захід – у Канаду чи США?
– Ситуація така була: із двох братів моєї мами (а мама була 1927 року народження, а то були старші два брати) одного забрали на роботу до Австрії. Він писав, що дуже погано йому там було, що через хліб, який їм давали, було Львів видно. І після війни він десь зник. Тітка моя Тереза, яка була спортсменкою по велоспорту, майстер спорту, дуже відома особа, вона через «Червоний Хрест» їздила по світу на різні змагання, і один лист якийсь від нього прийшов з Англії в 1948 році. І далі вже не було… А другий брат загинув в українсько-польських непорозуміннях. В 1944 році чи… я не пам’ятаю. До речі, у нас в родині про то не говорилося. Знали що… Зигмунт він називався. Вони їхали в Селиська. Baudienst, дорожна служба була. Вони там роботи різні проводили. То так підлаштували, ясна річ. Їхали українці і поляки возами вперемішку. А в той раз поставили спершу вози з українцями, а потім з поляками. Ну, і там поляків побили. Його тіла не знайшли. Мама моя ходила шукати. Вона була з 1927 року, то вже була в 1944-му… трошки років мала. Вона з тіткою Терезкою пішли на Дернаки. І там люди кажуть… вони знали їх, бо у них шили черевики, то близько було… і ті люди з Дернаків сказали: «Ідіть, тікайте, бо ви їх не знайдете, самі»… І вони не знайшли нічого. Така була історія.
– Романе Мар’яновичу, перейдемо уже безпосередньо до Вашого дитинства. Воно припало на 1960-ті роки, раннє дитинство. Якою тоді була Судова Вишня, якщо так у кількох реченнях?
– Судова Вишня була… ну, може бідніша, ніж зараз. Тому що люди жили бідніше, однозначно. Зарплати були для всі невисокі. Але місто було чисте. Я запам’ятав – двірники мели і мели. Далі – місто було зелене. Парки були… не було такого посміховиська як зараз парк біля школи, то ж комедія. В центрі були рожі, багато рож було, біля Лєніна. І я не зауважив – ніде ніякого бруду… Одне, що було не в порядку, то це громадські туалети. Їх було кілька, але там ніколи не було порядку.
– Розказують, що у той час мости через річку були не дуже добрі.
– Я розкажу про мости. Мости були не те що не дуже добрі, мости були катастрофічні. Значить мости були так: біля малої школи, бетонний. Його тоді якраз робили, на початку 1960-х рр. Його донині використовують, але я не пам’ятаю, яким він був тоді. То було далеко від мене. Другий міст – то було страхіття Боже, на базарі, до школи.
– Біля Народного дому.
– Так. Він був трохи дальше посунутий, навпроти тої молочарні, де молочарня була. Але він був аварійний, я не знаю, як то люди ходили і ніхто не забився. Там поруччя не було, тільки дошки погані. То другий. А третій – біля колишньої автобусної. Там міст також був поганий. Але був широкий. Казали, що то воєнний міст. Який там воєнний! Пам’ятаю одного разу були маневри військові. Звечора приїхали солдати і позначили собі місце на річці, де будуть робити форсування водної перешкоди. А вночі злива була велика. І річка піднялася. А вони поїхали, так ґонорово їхали. Заїхали у річку, думали перефорсують. Заїхали і втопились. Фізично ніхто не постраждав. Водою залило той БТР. Пам’ятаю, сусіди приносили їм їсти, одяг. Навіть Фольтовичева, Романа Івановича мама, принесла дембельський мундир Толіка, свого старшого сина. Дала чи не дала, але… І той міст, розказувала мені мама, був за Польщі чи за Австрії збудований як військовий міст. А там рибу годували жиди. Прямо біля мосту були забиті дерев’яні штирі і жиди з бойні оті всі відходи з моста кидали на ті гострі штирі, там хробаки розмножувались. І риба там така велика була, мама розповідала. В річці багато риби було. Ну, за моєї пам’яті ще річка була чиста. Ми ходили купатись. Ціле літо сиділи в річці.
– І купались якраз там, де той міст?
– Перше наше місце було – це яма. Біля малої школи. Там на повороті. Пам’ятаю, там пісочок був. Там неглибоко було, але дуже чиста річка. Потім біля нас, біля мосту. Там вже було трохи болото, глина була. Але босі ходили ціле літо… Мости почали робити в 1970-х рр. Іван Степанович Шот, був такий будівничий, він на Загородах жив. Він був будівничий, побудував церкви на Княжому Мості і Підгаті за проєктом Василя Нагірного…
– В 1990-х…
– В 1990-х, так. І тут він організував народ, притягнули оту основну металеву частину, звідки – не знаю. І почали робити, своїми силами робили. Забетонували труби. Влітку робили, люди носили їсти і гроші давали. Це був дуже такий метод позитивний. Ну, міст виглядав добре, зараз він виглядає страшно. Немає навіть кому його помалювати. Ну, а трошки пізніше збудували міст до школи. Але він був перенесений трошки вправо. Бо там, на тому місці, де є міст, де та доріжка, стежина, там була хата Андрусевичів. Там жили Андрусевичі, ті відомі – Стасік, Мар’ян, Джюсько, Влодик і Казіка була, сестра, яка виїхала до Польщі. Ще може хтось був, я не знаю. П’ять чи шість братів було. Тата їхнього після війни десь вбили, коли збирав позики. Але, кажуть, там різні були (версії – М.Х.)… я не буду конкретно… бо я того не знаю. І вони з мамою жили. Мама прожила їхня майже сто років. Але виїхала до Польщі в 1970-х рр., до доньки, до Казіки. Ну а ті… Джюсько в лікарні працював; Барбарис (то Володя, його Барбарис називали) їздив на мотоциклі з такою люлькою і возив товар по сільських магазинах. То було споживче товариство. Там була одна жінка, Рабій з дому, Крука Михайла Васильовича родина, його жінки родина. То вона одного разу їхала у Бортятин, і на переході якраз опускався шлагбаум. І вона головою в шлагбаум – і розламала його… Міська рада уже включилася до (будівництва – М.Х.) другого моста, і сільгосптехніка також. Вони зробили цей міст. І ще була історія, пов’язана з Палієм. Пані Палійова, яка ще зараз проживає у місті…
– Палій був головою колгоспу…
– Він був головою колгоспу в Баличах, а потім в Гостинцевому. Одним із найкращих керівників. Він сам з Вовчищович походить, по-моєму. І він коли помер, він був досить молодою людиною, коли помер… Я пам’ятаю, його тоді ховали із Народного дому. Така була урочистість. Тоді зробили дорогу на цвинтар. За три дні. А він перед тим зробив дорогу до школи. Бо жінка на роботу… вона була бібліотекаркою в школі, тому Палій і зробив асфальт. Зараз вже понищили. Треба підтримувати. Ну, так чи інакше, через ту Андрусевичів хату провели міст. Мама поїхала, їх там нікого уже не було. І той Шот, він заслуговує, щоби була табличка якась там, меморіальна. Іван Степанович. Ото є сила громади. Як їм треба, і є людина, яка організує, воно тоді добре виглядає.
– Романе Мар’яновичу, Ви були одним із найактивніших в краєзнавчому гуртку Тадея Дмитрасевича. Як той гурток організовувався, як Ви взнали, що він діє?
– Я мав щастя жити недалеко Дмитрасевича. І я до нього прив’язався, як песик.
– Скільки Вам тоді років було?
– В другому класі. 7-8 років. Дмитрасевичевої жінки сестра Любов Антонівна Крукеницька – моя перша вчителька. Вона повела нас на екскурсію в музей. А в музей тоді заходили з вулиці, не з коридору. Той музей мав дві кімнати. Ми прийшли, восени це було, гарна погода. Ми прийшли, вона зайшла всередину. А він так сидів, ніби куняв. Ми його запросили, він нам все розказав, так дуже гарно. Мені сподобалось. Наступного разу я уже сам пішов в музей. А перед тим Крукеницький Богдан Іванович дав мені книжку «Сокровища московского Кремля». Там була зброя різна і т. д. То мене захопило. Різні пам’ятки. Я ту книжку прочитав дуже скоро. Потім… Тадей Антонович до господарства не надавався зовсім. Хоча він був родом з села…
– Але з вчительської родини…
– Так, з вчительської родини. Але вони мали поле. Ну, так чи інакше, я з ним… Ще один момент був, як я з ним зійшовся. Я йшов від своєї бабці біля польського цвинтаря, верхом. А він сидів, там така липа була, впала минулого року. Двісті років майже мала. І він сидів на коріннях тої липи і малював кляштор, олівцем. Я собі зупинився. Він мене впізнав і каже: «Ну, сядь коло мене, я тобі щось трохи покажу». Він також не мав де зворотної інформації отримувати. Ну, і я там з ним сидів. І ніби вже заприятелювали, так би мовити. Я до нього ходив майже кожен день. Вже його жінка мене виганяла. Він мені допомагав англійську мову вчити. І науку релігії. Він не боявся, дав мені катехизм. Дав літургіку, підручники гімназіяльні.
«Дмитрасевич підготував мене до першої сповіді»
– Це він з семінарії мав ті книжки, напевно…
– З семінарії. Я думаю, що так. І дав мені все, сказав, як вивчити. Підготував мене до першої сповіді. І ми пішли. Я був у дев’ятому класі. Пішли у Бортятин. А в Бортятині був священник Качмарик. А отець Качмарик був Крукеницьких вуйко. Він мав парафію десь біля Лежайська, в Польщі. А потім, коли там почалися українсько-польські непорозуміння, він опинився в Бортятині.
– Він – православний, він не був підпільним?
– Православний. Він перейшов. Я собі згадую, прийшли ми вранці на службу, дяком була жінка. То була диковинка. А я дуже хотів почути, кого він поминає. Я не почув. Він там щось мурликав. Був у церкві портрет Антонича, священника. Він збудував ту церкву. І я дивлюсь – на лівій частині вівтаря щось мені нагадує той образ. Потім згадав, що це Сикстинська Мадонна, Рафаеля. А то отець Качмарик – він малювати любив. І він сам намалював той образ, Сикстинську Мадонну.
– А вони мають той образ?
– Та де, вони зняли давно вже. А він мав нахил до мистецтва і малював переважно гуцулів. Йому вдавалися гуцули. І кожному, кого він там хрестив, вінчав, дарував їм ті портрети гуцульські. Він довго правив, десь в 1979 р. помер. Мав сина Орка, пияк був страшний. Вчитель української мови. Писав вірші, на зразок… його в армію забирали, то він написав: «Стратиш літа, але побачиш світа»… А з Дмитрасевичем другий момент був пов’язаний з розкопками. Перші розкопки були в 1950-х рр. То проводив їх Олексій Онисимович Ратич. Дуже цікава постать також. А в 1970-х роках вони копали уже в Деберках. Не на Замчиську. Замчисько вже було перекопане. А там в Деберках люди глину брали. Там вже зараз навіть знаку нема. І той замок розкопали. Кусьо там знайшов поховання боярині. Але дослідники прийшли до висновку, що це була угорська дама. Матеріали мають бути в Історичному музеї у Львові.
– Ви ходили копати, так?
– Так. Я десь заробив 70 рублів. Ми ходили після уроків. Бо копали тоді у вересні і жовтні.
– У якому Ви класі були?
– Я був у 7-му класі. Ну, і потім дали нам гроші. Дмитрасевич каже: «Йдемо, будемо тратити гроші». І завів нас у книгарню.
– В Судовій Вишні?
– Так. Тоді була книгарня, багата. І мені він вибрав три книжки, а я заплатив за них гроші. Перша була «Архітектура стародавнього світу». Така чорного кольору книжка, я її прочитав цілу. Та всі прочитав. Друга книжка була «Пам’ятки грецької архітектури», а третя – про опришків. Три книжки він купив, кожному. Але ми заробили по 70 рублів, а ті книжки коштували по 50 копійок, то було дешево досить. І Дмитрасевич сказав нам, аби ми ті книжки прочитали. А я дружив з Фольтовичем, Романом Івановичем. До них ніхто не ходив. Вони жили окремо. Один чоловік – то я, котрий ходив до них до хати. Тих інших хлопців не впускали. І ми з Фольтовичем виписували книжки з Києва.
– То який клас був?
– То уже 8-9. Фольтович був на два роки старший. І як нині пам’ятаю, вулиця Попудренка, 26. «Книга поштою». Нам присилали каталоги, я виписував переважно історичну літературу, а Фольтович математичну, він був такого інженерного спрямування. Але ми разом ходили на пошту, брали ті книжки. Я не уявляю, хто зараз так робить. Нас заохочував Губаль Осип Васильович.
«У Губаля в хаті висіли портрети Шашкевича і Шевченка роботи Манастирського»
– А з Губалем як Ви познайомились?
– А він наш сусід.
– А, Вам повезло на сусідів.
– Так. Фольтовичі жили через хату від Губаля. А ми трошки дальше. Там ще жила… не так було, як зараз… цьотка Алєксандровічка жила. Біля тих Андрусевичів, де Казіка. Поруч. Ті хати були маленькі. У Губаля пам’ятаю, я в нього там часто бував… У Губаля була кухня, як чверть цієї кімнати (показує на свою кімнату – М.Х.). Там була машинка швейна, на якій він шив. Кухонка була, маленька. І така більша кімната була. В тій кімнаті було, на що я звернув увагу, портрет Шашкевича висів і Шевченка. Роботи Манастирського. У нього є такі у вишиванках. Більше там такого нічого не було. Образи звичайні. Я до нього ходив, він мені розказував про січових стрільців… хто тоді міг говорити про це? Ну і він сказав нам з Фольтовичем: до мене – ти будеш доцент, а ти будеш інженер. Він там козу пас, а ми бігали біля нього. Якось люди були, знаєш, добріші. Ми йому прикрощі робили, бігали, заважали, під ногами крутились. Дмитрасевич… я йому часто… якийсь горошок потичити…
– Так Ви не тільки капості робили…
– По-різному було. Він завжди дарував мені книжку.
– А бібліотеку велику мав?
– Ні. Він часто брав в бібліотеці книжку, давав мені і потім перевіряв, чи я прочитав.
– А на гурток загалом багато школярів ходили?
– Не дуже. То були старші класи вже, як твій вуйко, наприклад. Він з 1956 року. То вони ходили, їх там було з десяток. Було ще троє дівчат молодших, і я з п’ятого класу.
– Ви наймолодший?
– Так, вони тікали від мене. Не хотіли мене. Вони збирались біля Палацу Піонерів. Мені не казали, а самі йшли. Але я їх завжди знайшов.
Тадей Дмитрасевич на краєзнавчій прогулянці. Крайній справа – Роман Шуст.
– Ви їх вистежували?
– Так. Потім вони змирилися.
– А зустрічі якими були – ви більше прогулювались, ніж сиділи в музеї?
– В музеї сиділи, коли був дощ або сніг. А коли була гарна погода, то завжди ходили. До ліса ходили часто.
– Які теми були найпопулярнішими, Дмитрасевич про що любив найчастіше розказувати?
– Про Антонича…
– А вони були знайомі?
– Ні. Ну, він міг бути знайомим. Але нічого про це не казав. Ходили до Спаса. Біля Спаса йшли на останню гору, де цвинтар зараз. Там сідали, розказував він нам: «От там Карпати видно…» і т.д. (сміється – М. Х.)
– А той горб тоді не був ні засіяний, ні засаджений?
– Ні. То було просте поле, і стежки. Що цікаво було: інтелігенція збиралася в двох місцях. Одні в карти грали, в лісництві збирались. А другі ходили на прогулянку.
– Коли ви кажете «інтелігенція», кого Ви маєте на увазі? От такі як Дмитрасевич: він мав закінчену класичну гімназію та університет. Таких як він і Крукеницький, який теж мав таку ж освіту, скільки було у той час?
– Ну, незнаю, Гнатишак був…
– І більше не було. Вони ж усі повиїжджали або були репресовані.
– Ну, бачиш, були Дигдали…
– Тобто, старої інтелігенції не було. Була нова.
– Новою інтелігенцією були вчителі. Дмитрасевич діяв переважно у вчительському колективі. Він організовував там вечорниці, хор співав. Він був в хорах бандуристом.
– Це був хор учнів чи також вчителів?
– Ні, це був хор вчителів. То була сила, потуга. Але його не розуміли.
– Коли читаєш його твори, то там дуже часто зустрічаєш його нарікання, що він самотній. Він був з іншого покоління.
– Казав мені: якщо б так сталося, що моя жінка померла б раніше, то я піду в монастир. Були тоді таємні монастирі. Але так не сталося. Він помер 31 грудня. Жінку поховали в той день. Він не знав. Так мені казали. Коли діти прийшли до нього ввечері після похорону, дочка в чорній хустці, він подивився і зрозумів. Каже: «Мама?» Вони: «Так». І він повернувся до стіни і вже не реагував. І помер.
«Дмитрасевич хотів зробити у Палаці Марсів музей»
– Ще стосовно тих тем, яких Дмитрасевич торкався. До Палацу Марса він вас водив?
– Всередині Палацу Марсів ми не були. Принаймні, я не пам’ятаю. Палац Марсів був одним із об’єктів, який притягував Дмитрасевича. Чому? Він хотів там зробити музей. Бо ті дві кімнати… він казав, що того недостатньо. А там гуртожиток, там все нищили. Тобто, як нищили? Там знищили ще до них. Там була Зооветшкола, там жили діти, не шанували нічого. Я колись був в Ланьцуті, там замок великий, Потоцьких. Питаю я поляків: «Що то у вас такий гарний художній паркет, але такий якийсь поцоканий?» А один поляк мені каже: «А то після війни тут був Дом Людови, клуб зробили. І, – каже, – хлопи танці робили, а чоботи мали підкуті, підковками, і здерли паркет». Так що по-різному було… В школі… ну я б не сказав, що там якась робота проводилась виховна, краєзнавча. Більше було у Народному домі. Ми там лазили, по усіх закапелках. По стрихах. В бібліотеці ми з Фольтовичем змагались – хто більше книжок влітку прочитає. Успіх був перемінним. Я багато читав, ну, не знаю. Дуже любив я історичні романи. Були китайські історії. Але найбільше мені сподобалась книжка, яку я прочитав в третьому, може четвертому класі, це – «Казки Азербайджану».
– За євреїв щось розказував Дмитрасевич вам? На гуртку чи особисто?
– Про євреїв майже нічого. Ніхто навіть на знав, що вони переховали ту Берту Шмуклер. В родині навіть не знали.
– Десь дотепер ще не знали?
– Так, ні донька, ні син. Люди боялися цього всього, аби десь не донесли і т. п. В нас так само вдома нічого не говорилося про політику. Я колись бабцю питаю свою: «А де є всі документи наші»? Ми ж мали поле, землю. А вона каже: «Чоловіче, та я, коли тільки москалі показалися, все спалила тут же».
– І альбоми палили…
– Альбоми палили, все палили…
– У Вас також не збереглися?
– Не збереглися…Про ті якісь непорозуміння польсько-українські і жидівські майже не говорилось нічого. Я не пригадую. Ну, може я і не допитувався спеціально. Ну, наприклад, у нас розповідали, що був Майорко, жид, Майєр. Там зараз є хати цегляні, а колись на купі кілька хат було. Не мали ні подвір’я, ні нічого. І дідо мій пішов набирати квасолю. У нас така була там стайня. То була хата, під дахівкою, але біля неї впала бомба. А тоді фундаменту не робити, і вона «поїхала». Там була одна кімната закінчена, там жила тітка Зайонцова, якась родина, але далека. А решта хати була навіть не поштукатурена. І мій дідо пішов туди за квасолею, як казали, чи по біб… Дивиться, а там в куті Майорко сидить. А то акція вже була. І він каже: «Майорко, ти тут сховайся до вечора, але потім іди. Я маю шестеро дітей». А якби знайшли, то б усіх розстріляли… Розповідали про лікаря, якого в Мищині переховували, а потім зловили. Мама розказувала, як його везли на фірі…
– То був лікар-єврей із Судової Вишні?
– Так. В нього було таке біле волосся, борода така, і вітер був, і то все розвіювалося… Ще мені розповідали про дочку Вайденбаума…
– Власника млина?
– Так, власника млина. Він її десь прилаштував, аби її переховали.
– У судововишнянців?
– Так. І вона там побула якийсь час, і її вигнали. Вона пішла на станцію, аби поїхати до Львова. Вона не знала, що то вже акція. А вона була десь 1927 чи 1928 року народження. Прийшла на станцію, де її побачив однокласник і привів поліцая. І дівчину тут же розстріляли в соснині.
– Поліцай німець був?
– Ні, українець.
– А вони мали дозвіл?
– Так, мали.
– Ви для себе коли визначились, що будете істориком?
– Дуже скоро. Але я хотів бути археологом.
– Ну це напевне під впливом Дмитрасевича.
– Так (сміється – М. Х.)
– Романе Мар’яновичу, поговоримо про початок 1990-тих років: уже Україна незалежна, в суспільстві небувале національне піднесення. Прапор коли вперше в Судовій Вишні підняли, пам’ятаєте?
– Пам’ятаю. Перший раз прапор принесли до Народного дому 21 січня 1990 року. Коли була Злука, ланцюг. Наші з Судової Вишні поїхали на ту Злуку, а ми робили тоді захід, в Народному домі.
– Ми – це хто?
– «Товариство української мови». То Оксана Петьовка організувала фактично. Захід був, по-моєму, присвячений Голодомору. Бо збирали гроші на фільм про Голодомор. До речі, той фільм вийшов значно пізніше, тому що інфляція з’їла ті гроші.
– Фільм знімали де?
– В Києві.
– А гроші на нього збирали по якихось культурних осередках?
– По всій Україні. І ми назбирали щось багато тих грошей. Я не пам’ятаю суми, але ми відразу переслали у Київ. І через кілька років той фільм зробили і є там написано, що серед жертводавців Судововишнянська громада… А прапор першим заніс Зеник Демчишак. Він покійний уже.
– Щодо церков. Церква Трійці була відкрита, Спаса – закрита. Коли вона була закрита, там був таки склад чи ні?
– Був.
– За офіційними документами там не було складу.
– Я там бував. Там було декілька ящиків… такого складу, як у костелі, де тримали льон, тут не було. Церкву Спаса Дмитрасевич сам хотів відремонтувати.
– А ще таке про Дмитрасевича: Ви колись розповідали про церкву у Дмитровичах, що він її врятував. Яка там була історія?
– Історія там була дуже проста. Церква у Дмитровичах є з XVII ст. Вона розмальована у 1655 році. Дмитрасевич і певне коло людей, Ващишин, Гуль, кілька господарів, вони вирішили тою церквою опікуватись. Вона була з 1950-х рр. закритою.
– Але ключі були у місцевих…
– Так, люди мали ключі… Я сам мав той ключ.
– Я колись у відповідних звітах з Мостищини читав скарги на те, що люди мають ключі і відкривають церкви, коли їм потрібно.
– От. І церква була занедбана. Дмитрасевич то вирішив оновити. І раз перед Великодніми святами, то був кінець 1960-х рр., вони прибирали у церкві і Дмитрасевич сказав, аби я також прийшов. І я прийшов. Вони якраз вели тоді дискусію про хоругви – якими вони мають бути. Чи ті фани, такі костельні, чи такі хоругви з поперечкою. І Дмитрасевич приніс підручник з літургіки, підписаний Шептицьким, а там є хоругви, не фани.
«Наприкінці 1960-х рр. у церкві в Дмитровичах було ще багато стародруків»
– А підручник, гадаєте, у родини зберігся?
– Думаю, так. Бібліотека у нього була невелика. Була одна і друга невеликі шафи. Там були художні книжки, підручники, і навіть «Mein Kampf» Гітлера, але замаскована під палітурку словника іноземних слів. Біблію мав таку велику. І він мені дозволяв, казав – візьми собі якусь книжку. Довіряв, то факт. То була велика людина.
– Повертаємось до фанів…
– Він їх переконав і вони поміняли. Що мене вразило, так це те, що там було дуже багато книжок. Стародруків. Печерські видання, львівські, Ставропігії. Зараз нічого немає, на жаль. Там був отець Є. Занько, потім о. М. Чамарник, і ще хтось…
– Тобто, коли вони уже душпастирювали, то книжок не було?
– Казали, що немає. А там був такий Тадик Бардин, він був ніби староста церковний, і вони хотіли ту церкву відремонтувати. Ніхто дозволу не дає. Тоді Дмитрасевич вдався на спосіб – заснував «Товариство охорони пам’яток», осередок, при церкві. Значить, документи, печатки – все мав. А місцеве начальство уже намірилось ту церкву знести. А там ще й дзвіниця є, вже зараз зіпсували її зовсім. Не вміють берегти пам’яток… І Дмитрасевич з Києва привозить табличку: «Пам’ятка архітектури. Охороняється законом». Причепили на церкву. А церква була без єдиного гвіздка збудована. І таким чином він її врятував. А ремонтувати не дають. Вони поїхали до Львова, ті господарі, в «Товариство охорони пам’яток». А там працював тоді такий Ігор Кудін. І вони кажуть до нього, що пам’ятка нищиться. Ми гроші маємо, нам треба наряд на бляху, щоб нею покрити церкву, бо тече. Він каже: я вам бляхи не дам, я не маю, але я вам дам пораду – купуйте балії, розрізайте і крийте тою бляхою. Вони кажуть: «Пане, та балії є для того, аби митися, а не церкву крити». І вони купили на чорному ринку. В нас погано зробили, в церкві Спаса. Чому? Бо була можливість у 1990-1991-му році перекрити її мідною бляхою. Вона була на сільгосптехніці, пізніше її перевезли до Польщі. Але тоді нам робітники казали, що є дві тони бляхи, ви підіть туди… Гроші у церкви тоді були… Тоді Бурильовський їздив дзвін у Воронеж купувати.
– Чому аж у Воронеж?
– Там виливали дзвони.
– В Україні на той час не було де купити?
– Ні. І він поїхав, а гроші зашив у куфайку в рукави. Бо ж то були дрібні переважно. І два рукави в куфайці були напхані грішми (сміється – М. Х.) І він привіз три дзвони. Один – той, яким дзвонять, великий. Другий менший, але також деколи ним дзвонять.
– Коли церкву Спаса відкрили, там всередині фактично нічого не було, так?
– Я скажу, що там було. Церкву Спаса відремонтували православні в 1990 році. Чи в 1989-му навіть. Там була руїна, тотальна. Там навіть якась пожежа була на стриху. Якісь пацани влаштували собі там якийсь притон. В страшному стані була. Підлога була повидирана. Образів ніяких, вівтарів також. Що зробив о. Є. Занько? Він всередині церкви підлогу зробив, плитку поклали. Вівтар зробили. Залишили, по-моєму, образів 5: Петро і Павло, і зі старого іконостаса дві ікони, Богородиця і Христос, і запрестольний образ ХІХ ст., на блясі мальований. Він не має цінності, ну але… Залишили також Євангеліє з XVII ст., кадильницю, і все.
– Поділ на громади – православну і греко-католицьку – це все відбувалось болісно?
– Що я тут скажу? Тут можна говорити тільки з погляду революційних процесів. То була фактично революція. Дуже багато було суперечок. Велися вони у нас досить толерантно. Бійок принаймні не було.
– В Судовій Вишні не було?
– Ні. Але казали, що православні чекають з палицями, аби здобувати церкву.
– Чекають моменту?
– Так. Але то неправда, я думаю. Отець Є. Занько був порядний чоловік, нема що сказати. Але його відштовхнув «Рух». Там були ті січові стрільці так звані, Іван Іванович Шот… Йому треба віддати належне, він організував і стрільців, і з прапором ходив відкрито, а ніхто не ходив. Тут він свою роль відіграв. Але також частково і негативну. Бо «Рух» почав насідати на о. Є. Занька, що, мовляв, ти агент КДБ і т. д… А він би перейшов у Греко-католицьку церкву.
– То міг бути такий варіант, що православних би у Судовій Вишні не було?
– Не було б. Та ні, вони десь там побудували б церкву. Але основна громада була б одна. Ну але, так чи інакше, так сталося.
– В 1990-х рр. існувала «Просвіта». Її було відроджено, навіть молодіжна «Просвіта» діяла. Зараз її немає. Колись, наприкінці ХІХ ст., і пізніше це товариство мало свої чіткі завдання, ті осередки мали сенс. Зараз є сенс у «Просвіті»? Які у неї завдання зараз би могли бути? Бо ж то зараз зовсім інші реалії.
– Розумієш, це так само як поставити питання: чи потрібне зараз НТШ?
– Ну, НТШ – це такий собі науковий клуб.
– Чекай-чекай, а то такий самий клуб.
– Ні, там суто просвітницькі цілі, а тут – науковий клуб. То інакше. Бо з моєї точки зору зараз «Просвіта» загалом непотрібна. Якщо ми маємо свою школу, то її непотрібно.
– Ну от, а ти бачив, яка школа судововишнянська? Нічого ж не роблять. Потрібний бич.
– Але «Просвіта» не може бути бичем.
– Може бути.
– Може? Як громадська організація.
– Так. Ну в нас зараз «Просвіти» фактично немає у Судовій Вишні. Теоретично вона може десь є. Мирослава Семенівна Шот була, ну, але вона занехаяла. Перед тим була Ольга Василівна Кузьо. Вона музеєм опікувалася і «Просвітою». Вони мали світлицю. Вони там приходили, співали, колядували і т. д. Воно було потрібне. Я вважаю, що воно і зараз потрібне. Але для того треба мати пару людей, які би разом з Народним домом організовували певні речі. Ну нічого ж не робиться…
«Пане Романе, Вам не встидно, що така дошка гарна вішається на такий будинок обдертий?» А там – жах. Все летить, все падає. І мені стало прикро»
– Усі ті заходи, де Ви були ініціатором, організатором – зі вшанування пам’яті о. С. Чміля, о. І. Патрила, меморіальні дошки, видання творів Т. Дмитрасевича у 4-х томах – у цих заходах найбільше спонсорських грошей з чийого боку були?
– По-різному було… Ми почали… Це дуже цікаво. Десь в 1990-якомусь там році робимо ми перші заходи наші, і це було вшанування Дмитрасевича. Був великий захід! Людей було! На балконах… немислимо. То було… Оксана Петьовка точно знає. Приїхала Лариса Іванівна Крушельницька, усі ті археологи, діти (Дмитрасевича – М.Х.). То була подія. Зі свічками йшли на цвинтар, вночі, темно. Але то був ентузіазм. І коли Дмитрасевичу відкривали дошку – а Народний дім був обдертий! – і Ганна Михайлівна Бардин, така була жінка дуже активна, про неї варто було б написати, вона була діячка «Просвіти», з Дмитрович родом, і вона стоїть біля мене і каже до мене: «Пане Романе, Вам не встидно, що така дошка гарна вішається на такий будинок обдертий?» А там – жах. Все летить, все падає. І мені стало прикро, я тобі скажу. І я думаю: будем робити методом народної відбудови… Федір Петрович (Лукавий – М. Х.) зробив відкритку – коляда на Народний дім. Гарна відкритка. І почали колядувати, і наколядували кількадесят тисяч грошей. Ну, починаємо робити. Першу стіну – фасад, і вежу. І зробили той фасад і вежу. Там вже на завершальному етапі Мартинець поміг нам дуже… Бригаду найняли. Наші робітники хотіли півмільйона…
– Наші – це хто?
– Із Загород. Хотіли півмільйона. А ми уклали договір, що вийшло двісті тисяч. Але якось там так, що ми заплатимо готівкою тільки вартість матеріалів. Мартинець доклався і ми то зробили, той фасад…
– А бригада була чужа?
– Так, чужа. Вони спали в Народному домі. То була комедія. Кузьо їх годував, в інтернаті. Ну, зробили. Далі – друга частина. Другу частину, це уже Станкевич. І він починає, що щось там дорого… він запропонував свою бригаду. І вони погано зробили. Потім – балкони. Один балкон коштував 60 тисяч, щоб його нормально зробити. Кажуть наші деякі «діячі»: «Давайте зіб’ємо той балкон і не буде нічого». Я кажу: «Як то буде виглядати? Ні, гроші шукаємо». Ми знайшли спонсора, який погодився дати гроші на один балкон, 60 тисяч. Дав ті гроші. Згодом і другого знайшли мецената, обласного депутата. І так зробили два ті балкони. Добре, гарно виглядають. Потім почали дошки. Перша була дошка Чмілю. То була взагалі ціла історія. Чміль походив з Судової Вишні. Він був перший український салезіянин. І його, і ще кількох хлопців, єпископ Коциловський послав у Турин, де були послідовники Дон Боско, засновника салезіянського згромадження, і вони там вчились у семінарії. Там виникли непорозуміння зі свяченнями – в якому обряді святитися. Бо отці-салезіяни казали, щоб у латинському. Але він наполіг і… і тому його відправили в Аргентину. Там він спілкувався з покійним папою Франциском… Підходить сто років і, думаємо – будемо робити щось. Нам дуже багато допоміг Субботін, наш аспірант. Він знав італійську мову. Він каже: будемо писати листи, але італійською мовою, бо напишемо українською, то ніхто навіть читати не буде. Ми написали до нунція Ґалліксона[1], а він передав до Риму. І Папа прислав лист з приводу святкування…
– На руки кому?
– Єпископу Ярославу (Прирізу). Він і має його… Були свячення владики Григорія Комара, який зараз у Римі. Він мене запросив. Я його вчив. То в Дрогобичі було свячення, а бенкет у Трускавці. Я ніж дошкандибав на той бенкет… а пані Оля, о. М. Чамарника[2] дружина, вже там (сміється – М. Х.). Так сталося, мені то вийшло на добре, бо мене посадили, де місця ще були вільні – за президіяльний стіл. Я підійшов до Блаженнішого Святослава (Шевчука) і кажу: «Владико, ми з Вами будемо сусіди». Він каже: «Як?» – «Ви зі Стрия, і з вулиці Лисенка. Номер 6, по-моєму. А під номером 9 живе наша родина. І коли Вас вибрали, то оголосили, що вибрали Святослава, мама така-то з роду Крокіс». Крокісихи нашої внук. Ну і ми там… А він дуже гарно співає. Ми з ним поспілкувалися. І я кажу: «Я не маю права запрошувати Вас від духовенства» (тому що тільки єпископ має, а єпископ власне стояв поруч), «я можу тільки від громади нашої запросити на урочисту академію, на службу я не можу». А він каже: «А у чому проблема?» І владика Приріз каже: «Та ми запрошуємо!» І я тоді так по-дурості кажу: «Може ми і папського нунція запросимо?» То був американець. Вони кажуть – та добре! І ми тоді листи до єпископів, до Гузара… ти маєш, я тобі передав (у музей – М. Х.). Напередодні святкування телефоную я до єпископа Ярослава: «Владико, – кажу, – чи завтра можемо розраховувати на Вашу присутність?» Він каже: «Та чого»… Ми знали, що Блаженніший не приїде, він в Америці. Але папський нунцій Ґалліксон зголосився. Я думаю: буде скандал. Так чи інакше, два єпископи приїхали – Комар і Приріз, і архієпископ Ґалліксон… Отець Іван Тиндик[3] – то є святий чоловік, я тобі скажу… Думаємо – де будемо робити дошки? Я кажу: «Пасувало би на греко-католицькій церкві, бо він був греко-католик». А о. Володимир Пустельник[4] каже: «А чому тільки у нас?» Я думаю: чекай, то ж упаде на наші руки. Ну, менше з тим. І ми зійшлись на тому, що будуть дві дошки – однакові. Така одна дошка коштувала, по-моєму, 60 тисяч… Але тоді були вибори якісь-там. І ми спонсора знайшли досить швидко. Видатні люди робили ту дошку. Це і Василь Каменщик – архітектор, уже покійний, і Любомир Яремчук (йому належала ідея), і Микола Посікіра (остаточний виконавець). За день до посвячення, я вже казав, що телефоную до єпископа, і кажу: «Владико, як там, гості будуть?». А він: «Та як, я вже з нунцієм вечеряю». Я думаю: пропали. Але то взяв на себе, оту гостину, Мартинець. Щось вони там позбирали…
«Я до всіх депутатів – а ну, по 200 гривень давайте! Дехто крутився, як вуж»
– З бізнесменами нашими?
– Так. То було з Чмілем. Дошки нормальні. Але, думаю, завтра як прийдуть, як почнуть сваритися чи битись під церквою. Бо ж він не може до церкви зайти. Церква була автокефальна. Для них вона була неканонічна, для римо-католиків. Ну, але я бачу, що все добре: нунцій Ґалліксон заходить до церкви, йде до вівтаря, цілує вівтар. Єпископи за ним. Отець І. Тиндик запросив офіційного представника від єпископа. Добре, що не приїхали ті єпископи (автокефальної православної церкви – М.Х.), бо то би був скандал. Дошку посвятили спільно. Ну і обід дуже гарно зробили, у «Міражі». Мартинець тут списався добре. Він взагалі з наших усіх голів найліпший. З ним можна говорити. Так само, як з цим магдебурзьким привілеєм. Я до всіх депутатів – а ну, по 200 гривень давайте! Дехто крутився, як вуж (сміється – М.Х.)… Був там ще отець Поточняк, він вже помер. Він виголосив на академії біографічну доповідь, дуже добре. Уже помер, в Англії. Редемпторист. Ну, з Чмілем закінчили – Патрило підходить. Так само: ніхто нічого не хоче, тяжко. Ну, я зібрав бізнесменів. Вони, може і не хотіли, але дали гроші. Трохи дали вони, трохи знову отримали від крупніших меценатів. І так ми назбирували. Рахуй: дві дошки є, не дві – чотири. Потім – дошка пам’ятна Топію.
– А на чотиритомник Дмитрасевича?
– А на чотиритомник ми збирали по-різному. В мене десь є записано, треба пошукати… Ну, зібрали ми кошти на Патрила. На Патрила дали багато місцеві депутати, по дві тисячі… Бо я їх всіх на олівець. Що ми ще зробили?… Ти кажеш за чотиритомник. Його видавали по-різному. Ми після першого тому акумулювали кошти на другий. Тобто, продали і взяли гроші на наступний. А от з третім томом вийшло трошки гірше, він дуже дорогий вийшов. Я тоді казав, що ми можемо його друкувати тільки по передплаті – хто собі купить наперед. І їх є дуже мало. Я тобі ще дам в музей…
Проф. Р. Шуст на презентації першого тому спадщини Т. Дмитрасевича у рамках Книжкового форуму у Львові. Наукова бібліотека ЛНУ ім. Івана Франка. Вересень 2016 р.
– Ми з Вами робили заміну томів, і Ви тоді помилково мені дали цей третій том, і я його Вам уже не повернув. І так отримав для музею.
– Добре (сміється – М. Х.).
– Романе Мар’яновичу, за період, коли Ви були деканом Історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, якісь практики студентські – Ви старались їх на Мостищину відправляти? Були такі випадки?
– Були, без сумніву. Наші археологи тут обходили все…
– А з ким найчастіше їздили?
– З Ярославом Погоральським. А ще ми зробили спільні практики з поляками, з польськими студентами. Вони – до нас, а ми – до них. І перший том, то була Кремпна, то на Лемківщині. Ґміна, звідки походив тодішній генеральний директор «Світоча» Андрій Тавпаш. І він поміг матеріально. Ми видали той том, потім ще. Три видали, здається… Там в чому біда – помер Леслав Моравєцький… Це був його проєкт.
– Ви маєте на увазі томи «Інскрипцій».
– Так. Далі – наші етнологи, вони постійно тут були. Григорій Рачковський, Михайло Глушко, уже покійний.
– Глушко досліджував Надсянщину, тобто тільки ту частину Мостищини. Судововишнянщина етнографів не дуже цікавить…
– Тут немає нічого.
– Ви часто давали якісь наші судововишнянські чи мостиські теми студентам, аби виховати краєзнавців?
– Не було кого. Ну як не було. Був Василенко, дуже добрий студент, я йому дав Спаські метрики. Треба буде видати. Є багато ще…
– Але це все на рівні студентських робіт. Поки студент, то пише.
– Так, дальше вже ні… Прикро.
– На Вашу думку: як мало б розвиватись краєзнавство на Мостищині? Аби це було якось організовано, інституційно, а не так: хто собі щось там робить, та й робить.
– Я надіюсь, що вчительство буде активнішим. Але так виглядає, що нічого з нього не буде. Ну, В Судовій Вишні скільки вчителів? І що? Нічого. Істориків є багато, але не хочуть займатись.
– А причина у чому? Підготовки немає відповідної?
– Причина у ледарстві.
– То найперше?
– Так. І немає бажання чогось досягти. От вийшла книжка – і тішишся, що є…
– Зі свого досвіду скажу: я робив конференцію, присвячену о. А. Пшепюрському, то годі знайти авторів, які б щось написали. Не всі добре вміли, а дехто ще й розучився. То ж ремесло – писати. Коли пишеш постійно, то маєш навики. А якщо вони десь востаннє писали дипломну, а потім перерив величезний, то тоді годі декілька речень докупи зв’язати. І це проблема: у них є боязнь. Вони кажуть: та я не вмію, я не хочу. А як я буду виглядати?
– Ну… Вони до того ж не беруть участі у громадському житті. Ну, наприклад, ми робили виставу «Андрей». Вчительство Городоцького району.
– Це коли було?
– Десь в 2015 році. Так директор школи з Комарна бороду собі відпустив. Бо він – Андрей (сміється – М.Х.). То була дійсно вистава. Самі вчителі. Без учнів. А був ще звіт Литвинського Володимира Івановича, брат був директором музичної школи в Великому Любіні. Він уже йшов на пенсію і вирішив в Судовій Вишні зробити концерт. І я тобі скажу, що цей концерт був дуже сильний. Там такий хор вийшов, 100 осіб. І видно… не так, як наші, одні і ті самі, і ті самі. А там все, міміка поставлена. Дуже гарно було… А було раз приїхали наші корифеї, яких вже нема – Козак вже помер, Калинець – вже старий, ти сам бачив[5]. Хто ще? Максимчук, Стельмах. І що? В залі назбиралось 50 осіб.
– І на кінець: Романе Мар’яновичу, спогади думаєте писати?
– Я не знаю (сміється – М.Х.).
[1] Томас Едвард Ґалліксон – римо-католицький архієпископ, Апостольський Нунцій в Україні в 2011-2015 рр.
[2] Настоятель храму Архистратига Михаїла УГКЦ в Судовій Вишні.
[3] Настоятель храму Пресвятої Трійці ПЦУ в Судовій Вишні.
[4] Настоятель храму Преображення Господнього УГКЦ в Судовій Вишні.
[5] Розмова з проф. Р. Шустом була записана 26 червня, Ігор Калинець помер 28 червня.