Мар’ян Хомяк
Для дослідника галицької провінції спогади доволі екзотична річ. Мостиському краєзнавцю, мабуть, найперше на думку спадає книга пароха із Крукеничів о. Петра Чавса, видана у Стемфорді 1976 р[1]. Трапляються спогади, здебільшого фрагментарно, також і в краєзнавця Тадея Дмитрасевича[2]. Такі джерела особливо цінні з огляду на те, що зазвичай містять інформацію, яка ніколи не потрапляє в офіційну документацію. Тому публікація спогадів уродженця Мостиськ єврея Меєра Ландау (1898–1991) «Втрачений світ: галицьке штетл і Сибір» («A Lost World: the Galician Shtetl and Siberia»)[3] передбачувано виклика у мене гарячу зацікавленість, тим паче, що Мостиськам у книзі присвячений окремий розділ. Я звернувся до редакторки видання, п. Лідії Зессін-Юрек (Lidia Zessin-Jurek)[4] із проханням щодо можливості отримати частину книги в цифровому форматі. Зовсім скоро бажані розділи були вже у мене. Тому, користаючись нагодою, висловлюю п. Лідії Зессін-Юрек глибоку вдячність.
Спогади Меєра Ландау складаються із двох частин. Перша із них стосується Галичини, а власне Мостиськ, чи, точніше штетла, себто єврейського містечка[5]. Штетл був особливим місцем життя, тому й не дивно, що з плином часу став популярною темою для авторів, чимало із яких (що зауважує М. Ландау) ніколи у ньому не жили. Свої спогади Меєр Ландау присвячує батькам – мамі, якій завдячує тим, що здобув світську освіту, та батькові, який дуже швидко пояснив сину про важливість праці у житті. Спогади значною мірою є виявом шани саме їм. Із синівською любов’ю Меєр описує образ своїх батьків, який часто з’являється, коли він заплющує очі – батько благословляє, а мати плаче у моменти, коли той залишає дім. Таких прощань було багато, бо з 12-річного віку Меєр розпочав навчання, а тому приїжджав у рідну домівку лише на кілька днів чи найбільше тижнів. Батько щораз проводжав його до вокзалу і, як годиться, залишався доти, поки потяг не рушав.
Трагедія розставання із рідним містом і краєм вкарбувалась у пам’яті Маєра назавжди. З дистанції років, які відшуміли з того часу, він згадує моменти, яким пізніше надавав куди більшого значення:
«У день нашої депортації росіянами – коли ми назавжди покинули Львів – рано-вранці вантажівка, що везла нас на вокзал, проїжджала під вікнами, де жили мої батько й мати. Ані вони, ані я тоді ще не знали, що ми прощаємось назавжди»[6].
Батьки Меєра загинули у Сибіру. Він не був з ними і не міг розділити їхні страждання, проте отримав від батьків листи відчаю. Коли їх убили, і де поховали Меєр також не знав. Це була глибока травма, пов’язана із виною – виною тих, хто вижив, перед тими – хто загинув. З образом батька, який махає рукою на пероні, та поглядом матері Меєр розпочинав день, і з думками про них лягав спати. Світу, в якому він народився, вже не існувало. «Багатовікова цивілізація і культура польського єврейства[7]» (за його словами) майже не полишила після себе сліду. Свої спогади він присвятив, окрім батьків, своїй дружині, а також синам і онукам, які уже не бачили того життя, яке нуртувало галицькому штетлі.
***
«Тепер, з відстані часу й простору, коли штетлу
більше не існує, люди повертаються до нього в
думках – з любов’ю і теплом».
Меєр Ландау
Меєр був четвертим із 5 дітей; старшими були сестри Люся і Аделя та брат Булек, а молодшою – сестра Рузя. Батько був короткозорим, тому завжди носив пенсне. Його високий зріст був незвичним для того покоління. Він одягався як типовий балбатим – єврейський господар-домовласник у Галичині. На Шабат це був довгий чорний шовковий каптан і штраймл (висока хутряна шапка), а взимку – чорне шовкове пальто з хутряною підкладкою та пишно оздобленим коміром. Меєр згадує, що його батько також вдягався і за західною модою, але ніколи не повністю, а поєднував її елементи із єврейськими – і таким чином створював свій образ. Так він одягався в будні дні, або тоді, коли йому доводилось подорожувати у справах. Тоді на ньому був чорний або темні-сірий костюм та завжди – чорний капелюх. Сучасною (особливо, як для традицій штетлу) була і мама Меєра Гелена – «її сукні завжди були «імпортовані» з більших сусідніх міст, таких як Перемишль чи Львів, і всі інші пані намагалися наслідувати її стиль якнайточніше»[8]. Нових суконь у мами Меєра впродовж року могло з’явитись лише одна-дві, а тому це була дуже урочиста подія, коли вона одягалась у них на свята. Гелена Ландау у такі святкові дні викликала до дому перукарку. Одягатись – у найновішу сукню та найновіший капелюшок – їй допомагала служниця, яка, за спогадами Меєра завжди жила у їхній сім’ї. Вийшовши надвір, мати та інші такі ж пані зі штетлу разом рушали до синагоги, а з вікон на них позирали молоді дівчата-єврейки, котрі до заміжжя ходили до синагоги лише на великі свята. Для жінок і дівчат зі штетлу нова сукня та капелюшок були тривалими темами для обговорень.
Меєр згадує, що його батько та мама ходили до синагоги окремо. Такою була традиція у штетлі. При чому, батько вирушав раніше. Дітям дозволялось приходити пізніше, зі своїми мамами. Меєрова мама була однією із перших прогресивних жінок-єврейок у провінційному штетлі:
«Може здатися, що є певне протиріччя між образом мого батька в його консервативному вбранні, побожною атмосферою, в якій ми жили, – і водночас описом моєї матері як модної пані, дуже уважної до зачіски. Але мама була прогресивною для свого часу. Вона ніколи не погодилась – хоча це вважалося обов’язковим для доброї й вихованої дівчини з ортодоксальної родини – обрізати волосся перед весіллям і носити перуку, відому як шейтел. І тому мама зберегла власне волосся — що було великою рідкістю серед жінок її віку в нашому маленькому містечку»[9].
Мама розповідала Меєру про свою самоосвіту. В умовах законсервованих стосунків у штетлі це вимагало неабиякої сміливості і впертості. Вона була донькою Меєра та Гітеле Голлендерів. Її батько помер ще до народження свого внука Меєра Ландау, через що тому, згідно звичаю, і дали дідове ім’я. Меєр Голлендер торгував зерном. Збіжжя він скуповував у довколишніх землевласників (дідичів, власників земських маєтків; Меєр Ландау занотував, що вони, землевласники, «належали до дрібної польсько-австрійської шляхти», і загалом не помилився, бо в межах Мостищини великих землевласників не було). Закуплене зерно Меєр Голлендер перепродував або більшим торговцям, які займались його експортом, або ж на млини в межах повіту. Такий бізнес, на думку онука, автора спогадів, був складним і пов’язаним із ризиками. Дуже часто землевласники впродовж більшої частини року проживали за межами маєтку – М. Ландау пише, що у Відні, хоча, звісно, це перебільшення, бо чимало із них мали помешкання у столиці краю – Львові. У будь-якому разі, вони потребували чимало грошей, аби забезпечити належний рівень життя. Управління своїми маєтками дідичі передавали адміністраторам, а ті, звісно, найперше ставили собі за мету отримати якомога більше прибутків. Така позиція не завжди сприяла розвитку господарства земського маєтку. М. Ландау занотував, що адміністратори нерідко продавали врожай купцям (серед них – і його діду) взимку, з розрахунку на вищі ціни. Такі спекулятивні операції мали чимало ризиків:
«Жодної державної регуляції цін на зерно не існувало. Їх визначали численні чинники – погода, економічна ситуація, політична нестабільність – тож після жнив ціни могли коливатися, як кольори веселки. А це означало або прибуток, або збитки для купця»[10].
Тривала співпраця з власниками земських маєтків надавала купцям-євреям статусу «єврея при дворі поміщика», «домашнього єврея» – «Hausjude». На вищому рівні, у масштабі імперії крупні єврейські фінансисти отримували статус «придворних євреїв» – «Hofjude». Постійні взаємини могли переростати у довірливі чи навіть приятельські стосунки, а відтак євреї-купці ставали порадниками поміщиків, навіть у приватних, родинних справах.
У землевласників, маєтки яких розкинули з усіх боків довкола Мостиськ, були свої радники-євреї. М. Ландау вказує на те, що в єврейському середовищі такого радника називали «людиною графа» – «Graf’s Mensch», при тому, що поміщик не обов’язково міг мати власне титул графа. Як правило, єврей-купець був радником одного землевласника, рідкістю було, аби він представляв інтереси двох зем’ян. Чим заможнішим був землевласник, тим більше зростав соціальний престиж єврея. Раднику слід було довести свою надійність – і тоді він впродовж свого життя залишався поруч поміщика, що, звісно, гарантувало йому матеріальну забезпеченість. Радник-єврей був у повному розпорядженні «графа» – нерідко траплялось, що карета, запряжена чудовими кіньми, зупинялась біля його дому. Це означало, що поміщик послав по свого радника у якійсь важливій справі. Звістка про це миттєво розходилась штетлом. Проте зміст розмов між поміщиком і його радником залишався таємницею:
«У нашому маленькому містечку всі дуже цікавилися справами інших, і особистого простору майже не існувало. Але стосунки між графом і меншем завжди були винятком – тут панувала особлива повага до таємниці. Люди добре знали, де межа їхньої цікавості. До того ж, ніхто не міг передбачити, коли йому самому може знадобитися допомога завдяки добрим стосункам між графом і його меншем. Іноді потрібне було «протекційне слово» в якомусь урядовому відомстві; іноді – хороша рекомендація, щоб отримати державну концесію на відкриття тютюнової крамниці чи виробництво алкоголю, що також ліцензувалося владою»[11].
У консервативній єврейській громаді майже не траплялось випадків, коли один єврей пропонував поміщику свої послуги радника, підкріплюючи їх певними вигіднішими умовами партнерства. Щодо цього існувала певна «джентльменська угода», і навіть, якщо такі спроби траплялись, то така особа піддавалась публічному осудженню, перед нею зачиняли двері до поважного товариства і позбавляли будь яких почестей у синагозі та загалом у житті єврейської громади.
Бувало, що професія «людина графа» («Graf’s Mensch») ставала спадковою. Поміщик знайомив свого сина чи доньку із радником, і так само той, будучи у похилому віці, рекомендував «графу» котрогось зі своїх синів, або ж, коли таких не було, то зятя. «Менш» навчав свого наступника – брав його з собою упродовж декількох років на перемовини, особливо, коли йшлося про якісь складніші угоди («Адже придбати врожай, що ще росте на полі, — справа непроста»[12]).
Підтримувати високий рівень життя було непросто. Іноді землевласник вдавався до продажу частини землі, здачі в оренду млина чи лісопильні, продажу дерева, передачі права пропінації тощо[13]. В усіх цих справах він покладався на свого радника-єврея. Адвоката залучали уже на фініші, бо радник добре розбирався в усіх юридичних питаннях. Найважливішим завданням було відшукати людей, які були б зацікавлені в таких угодах. Бувало і так, що і сам радник ставав партнером в тому чи іншому договорі.
Поміщики, які впродовж року більшість часу проживали у великих містах, приїжджали у маєток на певний час або влітку, або ж, коли починався сезон полювання. Вони їздили в гості до сусідніх землевласників, проводили у себе бали, часто приїздили разом з гостями – вихідцями із аристократичних родин. У Мостиськах поміщики появлялись рідко, зазвичай, коли прямували на залізничну станцію, або ж коли в місто приїжджав високий посадовець. Вони приїжджали у Мостиська прекрасними екіпажами, які викликали у міщан захват:
«Зазвичай екіпажем правила пані — витончено і в супроводі кучера у лівреї, який сидів поряд, на задньому сидінні. Для нас, дітей, це було неймовірне видовище! Особливо я запам’ятав одну молоденьку графиню, яка їздила на парі біло-коричневих поні — таких я ще ніколи не бачив, наче з казки. Вона приїжджала на літо разом із батьком — поважним паном, що був церемоніймейстером при дворі Кайзера у Відні»[14].
Ці пишні панські екіпажі Меєр Ландау добре запам’ятав, бо з ними був також пов’язаний прикрий випадок:
«Коли мені було три роки, я став жертвою нещасного випадку. Наш будинок стояв біля головної вулиці, і просто навпроти була невеличка крамничка з продуктами. Моя старша сестра Аделя, коли мама попросила її щось купити, з якоїсь причини вирішила взяти мене з собою – можливо, я пристав до неї. Коли ми переходили вулицю, одна з тих аристократичних карет з парою коней, що мчали галопом, стрімко з’їжджала вниз дорогою. Не встиг я нічого зрозуміти, як уже опинився під їхніми гострими й міцними копитами та важкими колесами карети.
Мабуть, я знепритомнів, бо зовсім не пам’ятаю, що сталося далі. Пам’ятаю лише, що за кілька годин опинився на ліжку бабусі, оточений незнайомими людьми, які заповнили кімнату. Там був навіть католицький священник, який саме проходив повз у момент аварії (сподіваюся, не для того, щоб уділяти останнє причастя). Я пам’ятаю засмучене обличчя мами, коли вона клала на мої закривавлені груди шматочки льоду. Добути лід улітку в нашому штетлі було непросто. За цей випадок звинуватили мою сестру – я вважаю, несправедливо. Зрештою, вона й сама була дитиною і просто розгубилася. На передній частині грудей у мене досі лишився шрам – як нагадування»[15].
Отож, дід Меєра Ландау Меєр Голлендер торгував зерном і був радником («меншем») одного із землевласників повіту. Його дружиною була Гітеле Розенфельд. Їхня перша дитина, донечка, була дуже симпатичною дівчинкою і її обрали для вручення букету квітів цісарю Францу Йосифу, який приїжджав у Мостиський повіт на військові маневри[16]. На жаль, її доля була трагічною: у Мостиськах спалахнула епідемія холери і дівчинка померла. Для батьків, Меєра та Гітеле Голлендерів це був важкий удар. Впродовж багатьох років після цієї трагедії вони не мали дітей. І лише через півтора десятка років у сім’ї з’явився син, якого назвали Альтер. Коли йому виповнилось три роки, з’явилась ще дівчинка, яку назвали Хуле. Родичі кликали її Хульціє. Це була майбутня мама Меєра Ландау. Ім’я Гелена вона взяла собі пізніше.
***
Описуючи містечко Мостиська, М. Ландау допускається помилок. Так, пише, що у ньому мешкало півтори тисячі осіб («включаючи всіх християн із навколишніх сіл»), що зовсім не вірно. Більше того, у пам’яті М. Ландау м. Мостиська було на 90% заселене євреями. Такий спогад, можливо, був сформований замкнутістю середовища, у якому проживали євреї. Тих, хто був поруч, вони просто не помічали. Якщо заглянути у греко-католицькі шематизми, то побачимо, що у парафії Мостиська (яка, окрім міста, включала також Рудники, Заваду і Липники) у 1910 р. було 1328 осіб, а в самих Мостиськах – 614. Що ж до латинників (римо-католиків), то їх в межах окресленої території було 1400 осіб, а євреїв – 5000[17]. Однак, дані щодо латинників та євреїв тут приблизні, бо в шематизмі за 1905 р. подані ті ж показники, і за 1913 р. так само[18]. Євреї у Мостиськах, правдоподібно, становили трохи більше половини мешканців. Промовистою є замітка з 1909 р. у християнсько-соціальному часописі «Поступ» під назвою «Єврейська повінь» («Zalew żydowski»). В ньому у неприховано негативних тонах змальовано єврейське засилля у місті – «тепер фуярок уже нема, але є бруд і жидівство». Аби не були голослівним, анонімний автор подає склад населення – загалом у Мостиськах було 4674 особи, з яких євреїв – 2548, русинів – 512, а поляків – 1614. Звідси він робить очевидний висновок, щодо того, «хто тут управляє і надає місту фізіономію»[19].
М. Ландау занотував, що Мостиська було містечком із головною вулицею, яка з’єднувала шлях зі Львова до Перемишля, та «кількома бічними проходами, які важко було навіть назвати вулицями»[20]. Вздовж головної вулиці розташовувались християнські храми – католицький костел і греко-католицька церква. Одна із бічних вулиць вела до своєрідної площі, оточеної трьома синагогами, і закінчувалась ця вулиця тупиком біля двору, де мав помешкання хасидський рабин.
У центрі міста розташовувалась ринкова площа («така типова для кожного єврейського штетлу» – sic![21] ). Цю площу оточували будинки, фасади яких займали крамниці. Помешкання були або з тилу, або на другому поверсі. Для євреїв, які займались головно торгівлею та ремеслами, ринок мав особливе значення:
«Ринок був серцем містечка й джерелом засобів до існування для всієї єврейської громади. Тут розміщувалися різні крамниці: продуктові (найважливішими товарами були борошно, цукор, сіль і оселедець), а також магазини тканин і галантереї – здебільшого з набивної бавовни або лляних матеріалів, що відповідали смакам польських і українських селянок. Були крамниці з шкірою та чоботами; крамниці з гасом, свічками та мастилом (солідолом) для возів і карет. У містечку було кілька заїжджих дворів і шинків, де продавали пиво й горілку просто через прилавок»[22].
Впродовж більшості днів торгівля у Мостиськах проходила мляво. Однак місто оживало щотижня у четвер[23] – тоді до нього стікались селяни із околиць, аби продати свою продукцію – зерно, картоплю, овочі, курей, яйця та ін. У Мостиськах вони купували передовсім найнеобхідніші товари. На ринковій площі Мостиськ ставало гамірно і тісно:
«Торгівля в ці дні була дуже жвавою й надзвичайно конкурентною, адже майже кожен вид товару мав кількох продавців, що розташовувалися поруч один з одним. Усюди було чути крики – голосні суперечки через ціну. Часто можна було побачити, як продавець буквально затягував жінку-покупця назад у крамницю, коли вона вже хотіла вийти – бо торг не вдався. Кожен власник магазину знав: якщо покупець покине крамницю, він уже не повернеться. Конкурент тільки й чекав, щоб перехопити покупця, запропонувати свій товар і укласти угоду»[24].
Крім щотижневих торгів, у місті проходили ярмарки (на їдиші – йеріт) – декілька разів у рік[25]. У ці дні в місто прибували не тільки селяни із довколишніх сіл, але й купці здалека. Селяни на ярмарки, окрім звичної для них продукції, приганяли також худобу, коней, привозили свиней. На таких ярмарках були купці, які відвідували впродовж року ярмаркові дні в різних містах Галичини, удома вони бували тільки вряди-годи:
«Торговці, які приїжджали спеціально на річні ярмарки, були зовсім особливими. Їхня крамниця була буквально на колесах. Дім і родина залишались десь далеко, в іншому маленькому штетлі, куди вони поверталися лише на Шабат і свята. У суботу ввечері, після Гавдали (єврейської церемонії завершення Шабату чи свята), вони вирушали в дорогу, щоб прибути на ярмарок, який проходив у понеділок. Потім рушали до іншого штетлу, де ярмарок був призначений на вівторок чи середу, і так далі. По дорозі з одного ярмарку до іншого вони поповнювали свої запаси товару. Увесь товар вони перевозили у важких дерев’яних ящиках. Із собою також мали необхідні дерев’яні дошки, лавки та полотнища, щоб розкласти свої торгові ятки, стенди або шалаші, зазвичай прибуваючи в місце призначення вночі напередодні»[26].
Мандрівні єврейські купці у Галичині були своєрідним явищем, яке було тісно пов’язане із укладом життя в місцевих єврейських спільнотах:
«Ні дощ, ні палюче сонце не могли зупинити їхніх безкінечних мандрів. Уночі, в дорозі, вони спали сидячи просто на товарі у навантажених возах, або ж дрімали у своїх ятках чи на прилавках, очікуючи на ранкових покупців. Оскільки власних коней і возів вони не мали, то наймали селянина на цілий тиждень або ж на окремі переїзди з місця на місце. Щоб заощадити гроші, двоє, а то й троє таких торговців — єрит-фюрерів — користувалися спільно одним возом. Цікаво, що більшість цих єрит-фюрерів були жінки середнього віку, нерідко єдині годувальниці в родині – їхні чоловіки чи сини залишалися вдома, вивчаючи Талмуд»[27].
Меєр Ландау у своїх спогадах вказав на відсутність на ринковій площі крамниць, власниками яких були християни. Тобто, у середмісті Мостиськ уся торгівля перебувала у руках євреїв. Це підтверджується і наріканнями у тодішній польськомовній католицькій пресі. В уже згаданому дописі читаємо, що на початку ХХ ст. у місті діяла лише одна «католицько-польська крамниця» і українська «Народна Торгівля»; відтак з’явилась ще одна крамниця (чия – українська чи польська – не зазначено). Економічну активність євреїв представили в обвинувальній тональності: «˂…˃брудне жидівство осіло цілий ринок, де найрізноманітнішими способами визискують темний польський і руський народ. ˂…˃ Поляки спокійно сплять, не помічаючи тієї повені ворожої нам раси»[28].
На ярмарки прибували і мандрівні купці-християни, які спеціалізувались на товарах, яких не було у євреїв – насінні, ковбасах зі свинини, смальцю, а також релігійній атрибутиці – образках, хрестиках, гіпсових фігурках святих і вервичках. У ярмарковий день в середмісті стояв нечуваний галас – кожен старався продати свій товар, а тому вигуками і гаслами привертав до себе увагу. М. Ландау згадує, що декотрі із торговців навіть наймали спеціальних зазивал.
На ярмарки, окрім тих, хто купував і хто продавав, сходились також жебраки, сліпці та каліки з околиць. Голосінням і молитвами вони намагались отримати якусь милостиню.
Ярмарки у містечках часто мали якусь основну спеціалізацію – Мостиська славились як один із головних ярмарків на коні. М. Ландау згадує про це, зокрема, вказує, що до містечка прибували купці з далека:
«Торгівля кіньми, навіть у ті часи, була досить хитрою справою. Я пам’ятаю, як після кожного ярмарку люди розповідали різні історії про те, як покупець, спраглий придбати рисака, наступного дня виявляв у себе стару шкапу (на їдиш – шкапе). Серед цього всього гамору та метушні раптом можна було почути крики, шум, а тоді побачити, як чоловік біжить вулицею, тягнучи коня на мотузці. Це був помічник торговця, який показував коня потенційному покупцеві і демонстрував його стан та швидкість»[29].
Картина Пйотра Міхаловського “Ярмарок у Мостиськах”
Усім учасникам ярмаркового видовища необхідно було проявляти неабияку спритність, адже день минав швидко, а чергова така нагода з’являлась нескоро. Картина у післяобідні години вимальовувалась зовсім іншою: селяни рушали на возах додому, дехто – із частиною непроданого товару. Дорога додому теж була своєрідним видовищем:
«Дехто був у веселому настрої, трохи напідпитку, і їхні коні неслися галопом, як навіжені. Люди, які знаються на цьому, казали мені, що коні відчувають запах алкоголю здалеку і бояться п’яних, особливо якщо ті щедро користуються батогом»[30].
Власники крамниць, розташованих по периметру ринкової площі, починали рахувати свої прибутки. В ярмарковий день мусила працювати уся сім’я («˂…˃ навіть часу поїсти не було; до кінця дня всі були зморені, дратівливі, і часто можна було почути сварки»[31]). Якщо торгівля загалом видалась невдалою, то когось із сім’ї могли звинувачувати через неналежне обслуговування клієнта. Пізно ввечері всі уже відпочивали, за винятком мандрівних купців:
«І нарешті, після всього цього, можна було сісти до гарячої вечері та сподіватися на добрий нічний відпочинок – за винятком мандрівних торговців. Селяни поверталися додому, місцеві крамарі вже були в своїх оселях, а ці бідолашні жінки мусили пакувати свій крам, сідати у віз і вирушати в нову дорогу в ніч, спати сидячи на важких дерев’яних скринях, щоб на ранок прибути в нове місце, де знову все починалося спочатку – вся та сама метушня, галас і напруга»[32].
Щоправда, для сім’ї Меєра Ландау ярмарковий день не був чимось особливим, оскільки бізнес його батька був іншим.
Мостиська, яке гуділо у день торгу чи ярмарку, в інші дні було тихим містечком. Його вулиці не мали назв, а будинки номерів. Однак знайти когось було нескладно, бо усі всіх знали. Причому, як зазначає М. Ландау, могли не знати прізвища, але знали усіх по імені, як дорослих, так і дітей. Якщо ж траплялись у єврейській громаді декілька людей з однаковим іменем, то їх розрізняли за іменем матері. Крім цього, чоловіків могли розрізняти за фахом. Також побутували прізвиська, але тільки позаочі, бо це вважалось образливим. Як би там не було, а листоноша (ніколи не був євреєм) не мав клопотів із доставленням кореспонденції.
У тогочасних Мостиськах, за спогадами М. Ландау, ні головна, ні бічна вулиці не було мощеними. Кожен віз влітку підіймав хмару пилюки. Непросто було і в сезон дощів, бо пилюка перетворювалась на в’язке болото – потрібно було пильнувати, аби не згубити у ньому взуття. Вночі пересуватись Мостиськами було особливо непросто, бо у містечку світилось всього декілька гасових ліхтарів. Вихід із ситуації полягав у тому, аби брати з собою гасові лампи. Найкращим періодом для пересування були ті зимові дні, коли болото замерзало і його покривав сніг. В таких непростих умовах дуже помічними були калоші. М. Ландау згадує історію, почуту від мами, про калоші із Петербурга. Вважалось, буцімто там це взуття найкраще вміють виготовляти. І от один із маминих кузенів, який займався торгівлею зерном і певний час у році проводив в Одесі, якось прибув додому із парою оригінальних петербурзьких калошів:
«Це була перша така пара, яку будь-хто коли-небудь бачив у нашому маленькому містечку. Хто б навіть подумав носити щось настільки блискуче і гарне в дощ або бруднити його болотом! Тож калоші потрібно було взувати лише у сонячну літню суботу – по дорозі до синагоги. І ось він гордо йшов, взувши калоші поверх туфель, а його дружина йшла за ним. Кожні кілька кроків вона зупиняла його і своєю білою носовою хустинкою змахувала пилюку з цих прекрасних і блискучих калошів»[33].
Містечко майже не охоронялось, був лише один нічний вартовий, який починав свою службу з 10-ї вечора і тільки на ринковій площі. М. Ландау зазначив, що чергування розпочиналось із давнього ритуалу, походження якого тогочасні жителі Мостиськ уже не пам’ятали:
«Вартовий підходив до першого рогу ринкової площі й починав гучним і сильним голосом співати коротку пісеньку, яку було чути майже по всьому місту. Слова пісні були звернені до міщан та землевласників – спершу лунало повідомлення, що вже десята година, потім – настанова покладатися на Бога, а наприкінці – застереження стерегтися злодіїв і пожежі. Після виконання цієї короткої пісеньки на досить примітивну мелодію, вартовий повільно переходив до другого рогу площі, а тоді – до решти двох, повторюючи ту саму пісню тим самим голосом»[34].
М. Ландау стверджував, що ця традиція була унікальною, ніде більше вона не зустрічалась. І йому було дуже приємно зустріти цю пісеньку на сторінках підручника для третього класу початкової школи через згадку про рідні йому Мостиська. Самого сторожа М. Ландау не знав в обличчя, бо у такій годині, будучи ще дитиною, на вулиці він не з’являвся.
На залізничній станції Мостиська зупинялись тільки приміські потяги. Мостищани подорожували зазвичай недалеко, найчастіше – до Перемишля і Львова. Такі подорожі, як занотував М. Ландау, були важливою подією, до якої готувались заздалегідь. Станція знаходилась не у місті, а на відстані 3 миль від нього. Туди добирались возом, а замовити його слід було день наперед. Ім’я пасажира у помешканні фіакра записували на грифельній дошці. Ранній потяг прибував на мостиську станцію в 7:30, але пасажир мав бути зібраним уже в 6-й, бо фіакр не завжди прибував в точно умовлену годину. В такому возі було декілька місць – почесніші і менш поважні:
«Фіакр виявляв повагу чи зневагу до пасажира способом, у який він його забирав із дому. Повагу демонстрували, приїжджаючи за пасажиром першим. У такому випадку людина мала вибір почесного переднього місця (ойбен уен). Якщо ж пасажира забирали останнім, то йому доводилося сідати високо (ауфн бок) – на задню лавку вгорі. Це не вважалося почесним місцем для людини (яку називали дер першон), навіть попри те, що воно було поруч із самим фіакром. Тож поїздка на вокзал була не лише питанням транспорту, а й подією, в якій вирішувалась репутація та соціальний статус особи»[35].
У Мостиськах були дві родини, які займались трансфером пасажирів, у їх розпорядженні було 4-5 фіакрів. Фіакром, при тому, називали як сам віз, так і його власника. Одним перевізником був Мойше-фіакр, другим – Беріш-фіакр. Вони поділили місто між собою. Зазвичай між ними було порозуміння щодо клієнтів, але бувало, що й спалахувала ворожнеча:
«Це ставало очевидним одразу після прибуття потяга й появи пасажирів на пероні: фіакри починали хапати багаж у вже виснажених подорожніх. Перемагав той, у кого були дужчі м’язи, голосніші вигуки й барвистіший словник лайки. Цей гнів передавався й коням, які дорогою назад до міста отримували щедру порцію різок»[36].
Вперше на залізничній станції у Мостиськах М. Ландау довелось побувати в десятирічному віці. Все на ній було для нього новим і незвичним. В порівнянні з усім тим, що він бачив у Мостиськах, це був зовсім інший світ:
«Під час тих рідкісних поїздок на станцію мені здавалося, що я потрапляю в зовсім інший світ. Усе було інакше – навіть повітря й запахи. А звуки здавалися таємничими, особливо сигнали керівних пристроїв (веж), які мені нагадували велетенські гриби. Я рахував ці постріли, але не знав, що вони означають. Я звик до звуків церковних дзвонів, але станційні звуки були зовсім іншими. Згодом я дізнався, що ті удари – це сигнали, які вказували, що потяг проїхав певну точку або станцію. Мене зачаровували рейки – холодні й блискучі, серед трави й дерев, що простягались кудись в обидва боки. Можливо, для мене станція символізувала весь зовнішній, незнаний світ і майбутнє. Кожна поїздка туди була захопливою подією. Особливо я пам’ятаю своє збудження, коли бачив, як промчав повз експрес – наче блискавка. Через вікна я встигав побачити пасажирів – лише мигцем. І тоді моя уява починала гаряче працювати: я бачив далекі країни, великі міста, незнайомців, інше життя»[37].
Природу Мостиськ і околиць М. Ландау змальовує як одноманітну і загалом нецікаву. Єдиною родзинкою (хоч трішки) була річка із маленьким водоспадом на околицях містечка. Її течію використовували для роботи водяного млина. У спекотні літні дні біля водоспаду в зовсім неглибокому місці люди купались («Оскільки плавати вміли одиниці, то це радше нагадувало обрядове купання»[38]).
На обкладинці книги – Меєр Ландау з синами
Дім сім’ї Ландау розташовувався на ділянці при головній вулиці. Там був великий двір і чимала стодола. Біля неї ріс прекрасний фруктовий сад, який належав католицькому пробощу. Той інколи дозволяв своїм сусідам заходити туди. Але не влітку, коли доспівав урожай:
«Канонік був дуже розважливим у фінансових питаннях і продавав урожай фруктів, ще не зірваних, польським християнам ˂…˃. Це були торговці фруктами, які не мали власних садів, а лише орендували їх у поміщиків або селян. Як тільки на початку літа садівник брав сад під контроль, ніхто інший не мав права туди заходити, поки не було зібрано весь урожай. І справді, він мав усі підстави побоюватись, що хтось не втримається перед спокусою і засуне кілька плодів до кишені»[39].
Садівник, який орендував сад, жив там-таки. Він зводив собі хатинку – з соломи, гілляк, та з очеретяним дахом, і перебував там впродовж літа і до пізньої осені. Садівник продавав фрукти як гуртом, так в роздріб. Бувало, він дозволяв дітлахам, аби ті допомагали йому у зборі врожаю – трусив гілки яблунь та груш, а діти збирали плоди. Розплачувався із ними, звісно, фруктами. Пізньої осені, коли дерева стояли голими, у сад знову можна було вільно заходити.
Будинок сім’ї Ландау стояв на ділянці, яка впродовж декількох поколінь належала родині мами Меєра. Фасад помешкання прикрашав дерев’яний молодий олень у стрибку. М. Ландау записав, що це був своєрідний герб роду, бо його прадіда, котрий збудував дім, звали Герш, а по-єврейськи «Цві», що означало «олень». Для Меєра ця фігура була предметом гордощів, бо у місті більше ні у кого чогось подібного не було.
Помешкання складалось із двох частин – старого будинку і прибудови. Їх розділяв коридор. Сім’я Меєра жила у прибудові, в якій було дві квартири, у кожній із яких – по три кімнати, а також кухня. Також була спільна засклена веранда. В старому будинку була одна квартира, яку у сім’ї вважали розкішною, а тому здавали в оренду. Коли Меєр був ще зовсім малим, то її орендував, за його спогадом, державний суд. Там навіть проводили судові засідання. Пізніше у ній жили урядовці з сім’ями.
(далі буде)
[1] Книга о. Петра Чавса складається із двох частин – спогадів про його життя («У вирі життя») та про Мостищину і Судововишнянщину, де автор торкається найбільше періоду міжвоєння, коли душпастирював у Крукеничах і був одним із головних просвітніх та господарських діячів повіту.
[2] Тут слід вказати, серед іншого, Дмитрасевичів нарис «Парубоцтво» про парубків та дівчат рідного йому села Дмитровичів початку другого десятиліття минулого століття, в якому автор розповідає про людей, який він знав, та події, свідками яких був. Див.: Дмитрасевич Т. Парубоцтво з Дмитрович // Збруч. 14. 07. 2025. (Режим доступу: https://zbruc.eu/node/121909).
[3] Landau M. A Lost World: the Galician Shtetl and Siberia / Ed. Lidia Zessin-Jurek. Brill Schöningh, 2023.
[4] Лідія Зессін-Юрек – польська історикиня, дослідниця колективної пам’яті та проблематики біженства, працює в Інституті та архіві Масарика Чеської академії наук у Празі.
[5] Загальні уявлення про єврейське життя у Галичині можна почерпнути тут: Культурологічний часопис «Ї». Вип. 48: Гебрейський усе-світ Галичини. Львів, 2007.
[6] Landau M. A Lost World: the Galician Shtetl and Siberia / Ed. Lidia Zessin-Jurek. Brill Schöningh, 2023. P. 3.
[7] Там само. P. 5.
[8] Там само. P. 5.
[9] Там само. P. 8.
[10] Там само. P. 9.
[11] Там само. P. 10-11.
[12] Там само. P. 11.
[13] Про те, що продаж деревини був популярним варіантом, аби отримати необхідні кошти, свідчить чимало фактів. У межах Мостищини молодим був ліс в Баличах в маєтку Броніслава Скібнєвського, який його і впорядкував після набуття у 1874 р. До цього маєток належав Генрику Лончинському, який сам не господарював, а здавав його в оренду, а частину лісу продав. Молодим був ліс також у маєтку Судова Вишня (згідно інвентаря 1831 р.), у Твіржі (за даними 1852 р.), та, певно, у багатьох інших маєтках Мостищини. Див.: Хомяк М. Справжня оздоба краю // Збруч. 29.10.2019. (Режим доступу: https://zbruc.eu/node/93130); власник маєтку Твіржа Ян Ярунтовський, описуючи свій маєток та околиці 1852 р., серед іншого зазначив: «Тутешні ліси, чи вірніше гаї, розкидані по пагорбах, попередніми власниками сильно вирубані, тепер займають ледве 200 моргів. Ліси низькі, з соснини, березини, вільхи та лип, рідко зустрічаються дуби, осики і граби. Окрім цієї площі, в останньому часі засаджено лісом 170 моргів пісчаного невживаного поля, зокрема сосниною», та ще: «У Твіржанській волості, господарство якої перейшло до мене у 1837 р., я застав велику територію, колись зарослу лісом, яку пожадливість і негосподарність моїх попередників перетворили в дику пустиню. Ця територія – близько 170 моргів – становить частину домінії, майже вся піщана, тому не може приносити жодної користі, ба більше, навіть загрожує сусіднім родючим полям, куди вітер переносить пісок. Аби запобігти цьому лиху, першим моїм рішенням було засадити цю територію вівсом». Див.: Хомяк М. Господарство Твіржі та околиць 1852 року // Збруч. 26.06.2019. (Режим доступу: https://zbruc.eu/node/90313).
[14] Landau M. A Lost World… P. 11.
[15] Там само. P. 12.
[16] Цісар Франц Йосиф І приїжджав у Мостиський повіт на військові маневри двічі – 1880 та 1896 рр., і двічі зупинявся у палаці графа Ст. Стадницького в Крисовичах. Тут, правдоподібно, йдеться про візит 1880 р.
[17] Шематизмъ Всего Клира греко-католического Епархій соєдиненыхъ Перемыскои, Самборскои и Сяноцкои на рокъ водъ рожд. Хр. 1910. Перемышль, 1909. С. 243.
[18] Шематизмъ Всего Клира греко-католического Епархій соєдиненыхъ Перемыскои… 1905. С. 243; 1913 С. 260.
[19] Postęp : chrześcijańsko-socyalne pismo tygodniowe. Kraków, 16 października 1909. R. V. Nr. 42. S. 5.
[20] Landau M. A Lost World… P. 13.
[21] Насправді ринкова площа не є традиційним атрибутом штетлу, а передусім міста, заснованого на німецькому міському праві (магдебурзькому). Однак, ринкові площі у містах України, які уже існували і отримували магдебурзьке право, розташовувались на таких ще попередніх ділянках – центральних майданах, які в історичній літературі називаються торжиськом, руською торговицею, вічевою площею чи руським ринком. Оскільки такий майдан мав видовжену форму, його називають «довгим ринком». Див.: Каплінська М. Довгі ринки в історичних містах Східної Європи // Вісник Національного університету «Львівська Політехніка». Серія: Архітектура. Львів, 2013. № 757. С. 303, 305; її ж. Архітектурно-містобудівні принципи регенерації ринкових площ історичних міст західного регіону України: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури. Львів, 2015. С. 57–58.
[22] Landau M. A Lost World… P. 13.
[23] У міжвоєння торги у Мостиськах відбувались у четвер та п’ятницю. Див.: Kalendarz Marjański na rok 1929. Lwów, drukarnia Ign. Jaegera.
[24] Landau M. A Lost World… P. 13-14.
[25] У Мостиськах ярмарки відбувались 25 лютого, 24 червня, 10 серпня і 2 листопада (ярмарок на коні). Див.: Kalendarz Marjański na rok 1929. Lwów, drukarnia Ign. Jaegera.
[26] Landau M. A Lost World… P. 14.
[27] Там само. P. 14.
[28] Postęp : chrześcijańsko-socyalne pismo tygodniowe. Kraków, 16 października 1909. R. V. Nr. 42. S. 5. Про взаємини деяких польських патріотичних кіл з місцевими євреями див.: Хомяк М. Партійні католики versus євреї у Мостиському повіті // Збруч. 27.07.2020. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/99303.
[29] Landau M. A Lost World… P. 15.
[30] Там само. P. 15.
[31] Там само. P. 15.
[32] Там само. P. 15.
[33] Там само. P. 16.
[34] Там само. P. 17.
[35] Там само. P. 18.
[36] Там само. P. 18.
[37] Там само. P. 18-19.
[38] Там само. P. 19.
[39] Там само. P. 19.