Мар’ян Хомяк
«Ой пане Потоцький, воєводський сину,
Утопили твою жінку і твою дитину…»
З народної пісні
Трагедія Гертруди Коморовської (часто – Христини Коморовської) у хроніці драм знатних родин українських земель є однією із найбільш знаних. Вона убезсмертнена в славетній польській поемі «Марія. Повість українська» (1825) Антонія Мальчевського (1793-1826), якого вважають засновником «української школи» польського романтизму. Відомий літературний критик Міхал Грабовський якось сказав: «якби ми мали лише Марію та Гражину (Grażynę), вже тоді ми б мали оригінальну літературу». Незрідка «Марію» навіть ставили в один ряд із «Конрадом» і «Дзядами» Адама Міцкевича.
Напевне, якби не поема Мальчевського, про Гертруду Коморовську забули б. Про те, що в основі поеми лежить реальна історія кохання і шлюбу Станіслава Щенсного Потоцького із Гертрудою Коморовською, було відомо не відразу. Принаймні, автор поеми у цьому ніде не зізнався. Однак, сюжетна лінія твору настільки перегукувалася із порівняно недавньою трагедією у житті двох родів (про яку, безсумнівно, чимало говорили), що не запримітити її було неможливо. Зокрема, на це вказав Август Бєловський, який видав «Марію» у Львові 1845 р. Це видання, окрім власне поеми Мальчевського, містило також автентичні документи, які стосувались героїні літературного шедевру. Пізніше до життєпису Гертруди неодноразово повертались; сьогодні він детально описаний істориками і краєзнавцями і до дрібниць відтворює події тих давно минулих днів. Не оминали його й літератори, зокрема Юзеф Ігнацій Крашевський (історична повість «Старостина белзька») та Юзеф Коженьовський (драма у 5 актах «Дмитро та Марія»).
Історія кохання Щенсного і Гертруди настільки класична, наче навмисне придумана для якоїсь мелодраматичної стрічки. В її основі шлюб молодого магната із дівчиною давнього шляхетського роду, однак збіднілого. Коморовські ні родовитістю, ні маєтком не дотягували до Потоцьких. Історія Гертруди крізь призму поетичного генія Мальчевського постає перед читачем в класичному трагічно-романтичному образі, але в реальності події розвивались куди прозаїчніше.
Про перипетії життя Щенсного і Гертруди відомості черпали із різних джерел. Серед них однією із найважливіших була старовинна книга, оправлена пергаментом, під назвою «Dziejopis Monasteru Krystynopolskiego od R.P. 1766», яка зберігалась у львівському архіві оо. Василіян. Цю книгу започаткував і вів ігумен монастиря оо. Василіян у Кристинополі (нині – м. Червоноград) о. Корнелій Срончинський. Ігуменом (преором) кристинопільського монастиря він був обраний 27 березня 1766 р. і займав цю посаду впродовж десяти літ – до 24 вересня 1776 р.
Монастирська хроніка о. Срончинського написана польською і латинською мовами. Окрім інформації про життя монастиря, у ній є чимало цінних свідчень про родину Потоцьких та графів Коморовських з Сушна[1]. Щоправда, про трагедію у літописі залишились лише поодинокі згадки; декілька карток із хроніки, де докладно розповідалось про викрадення Гертруди із Нового Села під Куликовом та про її утоплення в ріці Рата (притока Бугу) під белзьким Сєльцем, буквально вирізали князі Адам Понінський і Кароль Сєраковський та ще декілька приятелів Потоцьких. А деякі інші відомості залили чорнилом.
[1] Сушно (до 1989 року – Сушне) – село в Україні, у Радехівській міській громаді Червоноградського району Львівської області.
Аби зрозуміти мотиви вчинків героїв трагедії, скажемо декілька слів про Потоцьких та Коморовських. Францішек Салезій Потоцький успадкував (одідичив) Кристинопіль 1724 р.; у сім’ї цей маєток зберігався до 8 березня 1781 р., коли уже його син Станіслав Щенсний відступив його Адаму Понінському (пізніше власники мінялись доволі часто). Францішека Салезія Потоцького сучасники називали малим королем Русі, а місто Кристинопіль – його столицею. Він належав до найбагатших магнатів у тогочасній Польщі, а у родині Потоцьких був найзаможнішим. У межах його маєтків було 70 міст і кількасот сіл, де проживало понад 400 тис. осіб. На службу до Салезія мріяли потрапити десятки осіб шляхетського походження. Про це красномовно свідчить той факт, що у його дворі маршалком був князь Володимир Четвертинський, а секретарем – граф Кароль Сєраковський.
Францішек Салезій Потоцький
Характер Салезія визначався його амбіціями та величезними маєтками. У згаданій хроніці кристинопільського монастиря о. Срочинський занотував, що на обличчі київського воєводи напостійно оселилась пиха, натомість його рідко коли можна було побачити усміхненим. Тому навіть у колі своєї родини він не міг втішатись симпатією («Контакту з ним уникали через його гордість, зарозумілість, і жорстокий та нестриманий характер. Коли йшлося про виконання якогось рішення, він не перебирав жодними засобами і мало зважав на людське життя»).
Київський воєвода Францішек Салезій Потоцький мріяв стати королем. Коли ж корона дісталась не йому, а Станіславу Понятовському, він цю особисту поразку дуже важко пережив. З того часу, нібито, Салезій став понурим і диваком, а його магнатська пиха нечувано зросла. Про що свідчить лише такий факт: коли воєвода захворів на нежить, то спровадив на лікування надвірного лікаря австрійської цісаревої Марії Терези. Ба більше – хотів цього лікаря залишити у себе, пропонуючи йому більшу платню, ніж той мав при цісарському дворі (!).
Першою дружиною Салезія Потоцького була вдова барецького старости Миколая Цетнера Софія Жечицька, з якою мав двох дітей – Людвіка Юзефа та Стефана. Вони померли, очевидно, у дитячому віці. Вдруге, після смерті першої дружини, Салезій одружився зі своєю родичкою – Анною Ельжбєтою Потоцькою, донькою познанського воєводи Станіслава Потоцького, яка принесла йому у посагу величезні маєтки. Це була надзвичайно горда жінка, яка педантично дотримувалась правил етикету, була владною і непохитною у своїх рішеннях, не вміла прощати. А при тому, ще й мала свої химери, і боялась, аби ті дивацтва не запримітили інші. З віком ті риси характеру і відверті недоліки виявлялись все гостріше.
Анна Потоцька
Станіслав Щенсний Потоцький був у батьків єдиним сином; мав чотирьох сестер. Владний характер матері не міг не позначитись на ньому. Фактично позбавлений власної волі як у дитинстві, так і в юнацтві, змушений жити у світі суворого етикету, думок та побажань своїх батьків, він виріс сумним, неговірким і несміливим. Туга за свободою у юні роки ставала все нестерпнішою. Однак його долю планували батьки. Оскільки у Салезія Потоцького був єдиний син, отже тільки один спадкоємець, то для нього він прагнув знайти відповідну за статусом партію. Коли син уже підріс, він навіть обрав ту, котру хотів би бачити своєю невісткою – Юзефіну Мнішек.
Якуб та Антоніна Бригіда з Павловських Коморовські належали до старої шляхти з доброго гнізда. Вони не були багатими, численна родина збільшенню статків ніяк не сприяла. Шляхетністю крові Коморовські могли мірятись із Потоцькими, принаймні не надто у цьому компоненті їм уступали (Найвідомішим представником цього роду був Адам Ігнацій Коморовський – Архієпископ у Гнєзно і Примас Польщі. Він мав дозвіл від папи носити purpury rzymskiej «legatus natus» і був кавалером Білого Орла). Однак їхній маєток у декілька сіл був непомітним на фоні величезних володінь київського воєводи. Попри те, Якуб Коморовський і Францішек Салезій Потоцький були сусідами. Взаємини між ними можна назвати зичливими. Коморовським неодноразово доводилось бувати у Кристинополі, де їх приймали дуже мило. Їхні візити до Потоцьких були цілком очевидними, однак у магнатському домі навіть не допускали, аби одружити сина із котроюсь із доньок Якуба Коморовського, навіть з блискучою Гертрудою.
Гертруда була однією із восьми дітей Якуба й Антоніни Коморовських – вона мала трьох сестер і чотирьох братів (одним із братів був Антоній Коморовський, дідич маєтку у Судовій Вишні). Усі сестри були красунями, але найвродливішою з-поміж них вважали саме Гертруду. Панни Потоцькі приятелювали з паннами Коморовськими. Однак про родичання не могло бути й мови.
Станіслав Щенсний познайомився із Гертрудою, напевно, таки у домі свого батька. Молодий магнат до безтями закохався у красуню, яка дивувала не тільки вродою, але й своєю витонченістю та освіченістю. Легально вони могли бачитись тільки у Кристинополі, але такі візити не могли бути частими. Це ставало нестерпним. Станіслав не посмів би питати у батьків згоди відвідувати дім Коморовських у Сушні. Тому вдався до такого маневру: прихильні до нього люди у дворі батька переконали матір у тому, що син потребує гартування і руху, властивого для мужчини. Та погодилася, і дозволила, аби він об’їжджав вартові пункти, які були на границях маєтків. 1770-року в околицях Кристинополя лютувала «морова зараза», тому по містах і селах була організована варта, роботу якої контролювали придворні слуги Салезія. 18-річний Щенсний почав об’їжджати вартові пости, і в часі тих поїздок бував у Сушні, де заїжджав саме до Гертруди. З ним їздила група людей, серед яких і охмістр (урядник двору) граф К. Сєраковський.
Станіслав Щенсний Потоцький
Звісно, ці поїздки ніяким чином не передбачали перевірку постів у Сушні, яким володіли Коморовські. Однак молодий Потоцький швидко намовив охмістра і так розпочались регулярні таємні подорожі до дому коханої Гертруди. Якщо спочатку Щенсний ще їздив зі своїм опікуном Сєраковським, то згодом уже сам.
Коморовські погоджувались на такі таємні відвідини. Можливо, в глибині душі вони вірили, що такий шлюб можливий. Щоправда, неодноразово питали Щенсного про ціль його відвідин і радили їх припинити. Очевидно, зважаючи на статус Потоцьких, вони розмовляли з молодим магнатом дуже шанобливо. В певний момент Щенсний зізнався, що планує пошлюбити Гертруду.
До двору у Кристинополі дійшли чутки про відвідини Щасним Коморовських. Воєвода не надав цьому якогось значення. Він, напевно, списував все на шал молодості, який скоро мине. Тому Салезій удавав, що нічого не знає, а своїм людям заборонив про це взагалі говорити. Таким чином про візити Щасного до Коморовських нічого не знала його матір.
Отож, у цій справі вина лежала не тільки на Коморовських, які не заборонили таких таємних візитів, але і на воєводі, який дізнавшись про все, легковажив честю та добрим іменем рівних собі за походженням сусідів.
Момент розв’язки наближався. Щасний попросив руки Гертруди, її батьки зажадали, аби на це був дозвіл від Потоцьких. Щасний на те відказував, що послушний батькам у всьому, окрім рішення щодо одруження. Звісно, Коморовські у таке не вірили. Вони опиралися 8 місяців і таки дали свою згоду.
Шлюб був таємним, але з дотриманням усього церемоніалу. Попередньо, 18 листопада 1770 р. відбулись заручини у Сушні. Від них і до самого шлюбу (26 грудня, в інших джерелах 1 січня) збігло ще приблизно 6 тижнів. У шлюбній інтерцизі (угоді, 10 листопада 1770 р.) Коморовські засвідчили свою згоду на такий зв’язок, зазначивши, що не можуть опиратись невідступному бажанню Щенсного і не бажають шкодити щастю своєї доньки. Гертруда отримала у посаг 100.000 злотих польських. Зі свого боку Щенсний в інтерцизі своїй дружині не записав нічого – в документі залишилось пусте місце.
Вінчання відбулось у греко-католицькій (натоді – уніатській) церкві в Нестаничах. Подружжя поблагословив римо-католицький пробощ із Добротвору Длужневський, якого пізніше за це притягли до судової відповідальності. У хроніці о. Срончинського під 1770 р. занотовано: «Дня 26 грудня того року звінчав ся тайно в нестанецкій церкві, без відомости і позволеня родичів Щастний Потоцкій, син воєводи Салезія і Анни Потоцких, з Христиною Коморовскою з Сушна. То однак відкрило ся».
Насправді, ксьондз Длужнєвський опирався і не хотів благословити цього шлюбу, покликаючись на невиконання певних формальностей. Він будь-що прагнув уникнути конфлікту з Потоцькими та Коморовськими, а також очевидної відповідальності перед духовної владою, а тому забрав ключі з церкви і надумав виїхати із Добротвору. Однак, із огляду на погрозу у свій бік, таки поступився і прибув до Нестаничів, аби уділити таїнства шлюбу.
Гертруда Коморовська
Попри таємність, шлюб все одно не міг відбутись зовсім скритно. Все одно довелось запрошувати гостей. І навіть з боку Потоцьких – відомо, що на святкування прибула котрась із тіток молодого.
Щастя молодят тривало недовго, та й то їм доводилось зустрічатись тільки час до часу. Від весілля і до моменту, коли про все дізнались у кристинопільському замку, минуло чотири тижні. Стільки тривав медовий місяць Щенсного та Гертруди Потоцьких…
Довго приховувати шлюб не вдалося. Зрештою, Коморовські наполягали, аби Щенсний про все розповів. Невдовзі у Кристинополі про все дізналися.
Першим про шлюб дізнався батько. Оскільки мати трохи слабувала, їй про це не розповіли. Салезій спочатку не говорив сину, що про все знає, але врешті зізнався. Сказав, що матір нічого не знає, і попросив сина, аби той погодився на початок процесу розлучення, «якщо не хоче штовхнути матір до гробу», і обіцяв, що щедро винагородить Гертруду за розірвання шлюбу. Щенсний був слабкий духом, гнів батька заставляв його тремтіти, то ж він на все погодився.
Воєвода також поскаржився у Консисторію. Духовна влада відшукала у діях священника певні дії, що не відповідали формальним приписам таїнства й обряду. У покарання ксьондзу Длужнєвському призначили реколекції, які він мав відбути у духовній семінарії. Також мав старатись про диспензу ab irregularitate.
Однак такий шлях був дуже непростим. Для розлучення потрібно було згоди другої сторони. Потоцькі вважали, що такої згоди не отримають, а тому хтось із родичів порадив, що невістку треба викрасти, помістити в один із монастирів у Львові, де за старшу була якась родичка Потоцьких.
Спочатку задум полягав у тому, аби якимось підступом запросити Гертруду до Кристинополя. Салезій переконував сина, що через відсутність візитів Коморовських (ті після весілля, звісно, не були у Потоцьких жодного разу) матір може щось запідозрити. А тому неодмінно потрібно їх запросити. Воєвода показав синові власноручно написаний лист, у якому він запрошував сусідів, і порадив, аби той також написав лист дружині, зазначивши у ньому, що батьки, себто Потоцькі, ні про що ще не знають. Щенсний погодився. Салезій свій лист не відправив, натомість із синовим листом вислав до Сушни віз, запряжений шістьма кіньми, і свого слугу Вільчка, який мав вдавати, що його прислав Щенсний, аби відвезти Гертруду до Кристинополя.
Однак Коморовський догадувався, що Потоцький все знає, тому на такий підступ не повівся. Натомість вислав до зятя посланця, який повернувся із застереженням від Щенсного про те, що планується. Отримавши підтвердження, Гертруда, звісно, не поїхала до Кристинополя. Коморовські вирішили відвезти дочку до своїх володінь під Львовом.
Ще до від’їзду Гертруди із Сушна, воєвода вдруге вдався до підступу – запросив Коморовських із цілою родиною на Масляний вівторок до себе. Пізніше, в одному із документів судового процесу, Коморовський зізнався, що не довіряв цьому запрошенню, а тому вирішив поїхати сам. Він сподівався, що у товариській розмові віч-на-віч з Салезієм ситуацію вдасться вияснити і залагодити. Однак він спочатку вислав свого посланця. Слуги воєводи його вловили, аби перевірити, чи той не везе якогось листа Щенсному. Посланцеві врешті вдалося утекти від них. Після цього інциденту Коморовський зрезигнував з наміру зустрітись з воєводою.
Не полишаючи спроб виманити Гертруду із дому, Салезій Потоцький у той же час вимагав певних кроків від свого сина. Щенсний на вимогу батька зробив маніфест (судовий акт), яким визнавав свій подружній зв’язок за недійсний, а індульт (indult)[1], про який сам просив, за видуманий.
[1] Індульт – дозвіл, виданий представником духовної влади (наприклад, папою, єпископом), згідно якого можна було обійти положення канонічного права.
Попри те, що Салезій спекулював на нібито непоінформованості своєї дружини про шлюб сина з Гертрудою Коморовською, наївно думати, що Анна Потоцька могла довго не знати про цей інцидент. В домі нічого не відбувалось без відома господині. Секрети дуже швидко втрачали свій статус. Чи не кожного вечора надходила година «генеральної сповіді» – так писали в одному листі про Анну Потоцьку, яка скликала до себе по черзі службу й випитувала, хто з ким і про що говорив. Тому версія про таємницю перед матір’ю була вигідна, аби мати над Щенсним додаткову перевагу для маніпуляцій. І Анна Потоцька охоче грала у цю гру.
Тим часом справа стояла на місці. Оскільки не вдалося обманом запросити Гертруду до Кристинополя, Потоцькі вирішили використати у цій справі людину, на якій тяжіла провина в укладенні цього фатального шлюбу. Йдеться про охмістра Щенсного, який супроводжував його у поїздках і толерував ті потаємні візити у Сушні, – Кароля Сєраковського. Воєвода очевидно, ні на мить не вагаючись, безсоромно використовував аргумент провини Сєраковського. Салезій наказав йому взяти з собою певну кількість людей, віз та коні й поїхати до Сушни, а там оточити двір і добровільно або ж силою забрати Гертруду. Тобто пропонував йому здійснити розбійний напад на маєток сусіда. Однак Сєраковський упав на коліна перед воєводою і сказав, що заради виконання наказу свого пана готовий життям своїм жертвувати, однак ніколи не увійде як неприятель і розбійник у дім, де його так гостинно приймали.
Гертруда Коморовська
Салезій не заперечив таким зізнанням свого слуги, а навіть винагородив Сєраковського за щирість – насипав йому у табакерку золота. При цьому попросив, аби ця розмова зберігалась у таємниці. Така незвична лагідність пана видалась Сєраковському дуже підозрілою. А тому уже наступного дня ще зовсім на світанку він осідлав коня й утік з Кристинополя. Можна тільки догадуватись, яким розгніваним був воєвода, коли дізнався про демарш свого слуги. Він велів усі речі Сєраковського викинути із палацу і спалити.
Варіант із розбоєм не покидав київського воєводу. Він почав шукати інших виконавців свого задуму. Однак, поводився обачливо. Салезій особисто не намовляв людей, і не відправляв їх. А публічно неодноразово навмисне підвищеним голосом, аби всі почули, повторював, що має стільки людей, і що всі вони добре знають про його гризоти, однак ніхто не може йому порадити й допомогти, щоб цю «авантурницю» закрити у монастирі. Скарги воєводи недовго залишались без відповіді.
Бажання вирішити проблему воєводи (за добру винагороду, звісно!) висловили ватажок надвірних козаків Олександр Домбровський і підконюший Вільчек. Вони взяли собі у поміч якогось Грабовського, двох євреїв – Абрамка Йодку та Вольфа Шмуйловича, а крім цього ватагу двірських козаків і рушили за Коморовськими.
На той час Коморовські уже переїхали з Сушни до Нового Села під Львовом. У їхньому дворі було трохи більше двадцяти людей. За Гертрудою із Кристинополя рушило півтораста осіб…
13 лютого 1771 р. перебрані люди напали на двір Коморовських в Новому Селі і викрали Гертруду. Це сталося у попільний день в 10 годині вечора (у літописі о. Срончинського: «Дня 13 лютого напали незнані люде на двір в Новім селї коло Куликова, викрали Христину Коморовску і не знати, куди єї увели»). Нападники вимазали собі обличчя сажею і вдавали російських козаків, які буцімто шукають конфедератів, яких у цей час переслідували в ближчих і дальших околицях. Вони оточили дім, а декілька із них, убрані у якийсь зовсім чудернацький одяг, увірвались до кімнати, де Коморовські сиділи з донькою. Аби застрашити господарів, вони декілька разів вистрілили – пізніше, коли уже йшло судове засідання, ці кулі витягли зі стін. Нападники почали лупцювати домашню прислугу; Коморовські зуміли сховатись у сусідній кімнаті. У їхній бік пролунали постріли – куля пролетіла біля голови Якуба Коморовського. Один із приятелів Коморовських Лукаш Тжасковський, який натоді гостював у Новому Селі, затримав розбійників біля дверей кімнати, де сховались Коморовські, але ненадовго. Нападники вибили двері, а Тжасковського побили рушницями. Навіть Антоніну Коморовську, матір Гертруди, повалили на підлогу і хотіли бити, однак її своїм тілом заступив Тжасковський. Нарешті нападники помітили сховану під ліжком Гертруду.
Нещасну Гертруду вивели із дому без хутра у морозну погоду. Вона була вагітна, однак слуги Потоцького на це не зважали. Її посадили у санки, де були підготовлені перини і подушки. Вони мали служити не стільки для того, щоб захистити її від морозу, стільки для того, аби вона не змогла кричати. Сани рушили галопом, однак зовсім скоро перед нападниками виникла неочікувана перешкода. У лісі під Новим Селом вони зустріли багато фур з пшеницею, які повільно тягнулись до двору. Годі було й сподіватись, аби якось розминутись на вузькій дорозі. Тому довелось чекати, поки фури переїдуть. Розбійники боялись, що Гертруда буде кричати і благати про допомогу, і тому, аби не було чути її криків, міцно притиснули до її обличчя подушки. Врешті фури проїхали. Коли дорога уже була вільною розбійники Потоцького виявили під подушками мертве тіло Гертруди…
Гертруда Коморовська на санях. Картина Леона Вичулковського, 1883 р.
Це був жахливий провал. Налякані Вільчек і Домбровський почали гарячково думати, що робити. Зрештою, обрали класичний для злочинців варіант – позбутись тіла. Задушену Гертруду завезли до потіка біля села Реклинець (у Жовківському повіті), прорубали ополонку і кинули тіло під лід (за іншими даними у річці Раті біля села Сілець Белзький).
Із пізніших судових актів стало відомо, що ватажком тієї банди був козацький полковник Олександр Домбровський, конюший Вільчек, близько 150 дворян і двоє жидів – Абрамко Йодка і Вольф Шмуйлович. Побоюючись, аби їхня жертва не кричала, її накрили перинами і хутрами; нещасна Гертруда вдушилась. Злочинці думали, що зробити з тілом жертви, аби приховати свою причетність до злочину.
По дорозі до Кристинополя, злочинці переїжджали через село Sielec bełzki (в 9 км від Кристинополя) і там свою жертву кинули в ополонку під лід у річці Racie (притока Бугу). Навесні 1771 р. тіло нещасної Гертруди виплило на поверхні ріки Буг в селі Конотопи за Сокалем і там було тимчасово поховане. Це були володіння Потоцьких. Тіло буцімто виявив економ тамтешнього фільварку Коссовський. Із оповідей (а про цю трагічну подію, треба думати, говорили чимало), він знав, про те, що сталося із донькою графів Коморовських. Гертруду він упізнав по зеленій китайці спідниці. Разом з гуменним (особою, яка пильнувала за гумном – скотарським двором) економ викопав могилу і поховав тіло. За це отримав щедру винагороду від Потоцького. Лише 1777 року, коли судовий процес між Коморовськими і Потоцькими завершився, і перші отримали відшкодування, тіло Гертруди перенесли до Нового Віткова і поховали у підземеллі костелу оо. Августиніянів.
Відразу після розбійного нападу на дім Коморовських у Новому Селі Салезія та Анну Потоцьких називали учасниками злочину. Смерть Гертруди назавжди змінила життя у кристинопільському замку. Щенсний Потоцький, довідавшись про смерть дружини, із розпачу навіть спробував покінчити життя самогубством. Батьки вислали його за кордон на тривалий час («Дня 12 цвітня відїхав з Кристинополя Щастний Потоцкій, син воєводи, з своїм учителем о. Вольфом, Піаром, шурином Брілем, д-ром Макперланом, лїкарем Бістецким і службою на довшій час за границю з наказу вітця, щоби зірвав всякі зносини з родиною Коморовских из Сушна»). Потроху він забув про своє горе і Гертруду, а у його пізніших листах до Коморовських не залишилось навіть натяку на колись такі пристрасні стосунки між молодими людьми. Однак, подейкували, буцімто аж до смерті він носив на грудях медальйон із мініатюрою Гертруди. Із ним його й поховали.
Отож, не костел, а злочин дав Щенсному розлучення (у Холмі в Консисторії шлюб визнаний «таємним», однак розлучення не було надано.) Очевидно, і для Коморовських, і загалом для тогочасної суспільства доля Гертруди певний час залишалась загадкою. Домбровський і Вільчек поспішили до воєводи, аби повідомити його про страшну звістку. У гніві, який межував із розпачом, той вистрілив до Домбровського і мало його не вбив. Уже заспокоївшись, вирішив, що обох злочинців треба надійно заховати, аби у цій справі не змогли звинуватили його. Вільчек і Домбровського відправились проживати у якісь містечка в межах володінь Потоцького під зміненими іменами, де й дожили свого віку.
Аби не викликати якихось підозр, воєвода ініціював судовий процес у справі про розлучення Щенсного з Гертрудою. Про смерть невістки своїй дружині Салезій нічого не сказав. Однак приховати злочин не вдалося. Кажуть, що чималу роль у цьому зіграли неприятелі Потоцьких, яким цей інцидент був на руку. У середовищі шляхти і знаті чутки про розбійницький напад на маєток Коморовських, викрадення Гертруди і її трагічну загибель викликали велике обурення. Зокрема, і в російського посла у Варшаві Каспара Сальдерна, та командування російських військ, оскільки нападники намагались все представити так, буцімто розбій учинили російські військові загони.
Судовий процес між Коморовськими і Потоцькими тривав довго. На боці воєводи були зв’язки і гроші, на боці Коморовських – громадська опінія і вчинена їм кривда. Воєвода відразу спробував залагодити справу грішми, але безуспішно. Коморовські не бажали торгуватись на крові своєї доньки. Щенсний у той час був закордоном і одночасно провадив процес розлучення; точніше справу вели від його імені, а він лише підписував те, що йому приносили. Його дуже добре пильнували і охороняли, насамперед через те, аби він не мав контактів з Коморовськими, і аби ті його не викрали.
23 листопада 1771 р. стараннями Коморовських з’явився декрет із Апостольської Столиці, у якому йшлося про те, що справу про розлучення мають розглянути у Римі. У той час, тобто, на дев’ятий місяць після смерті доньки, вони ще не знали про її долю….
Через якийсь час про загибель Гертруди мала довідатись Анна Потоцька. Напевне, відповідальність за все, що сталось, вона відчувала і за собою, насамперед за вчинок сина. На початку січня 1772 року вона померла. Трагедія з донькою Коморовських пришвидшила її кончину. Похорон був дуже урочистим – участь в ньому взяли львівський архієпископ Вацлав Сєраковський, греко-католицький архієпископ Леон Шептицький, вірменський архієпископ Августинович, холмський греко-католицький єпископ Рило, львівський суфраган Гловінський, перемишльський суфраган Станіслав Виковський. Монахів на похороні було 1026, а загалом духовенства біля 2000 осіб. Поховали Анну Потоцьку в підземеллі костелу оо. Бернардинів в Кристинополі.
Салезій також підупав на здоров’ї. Після прийняття Причастя воєвода помер у Кристинополі 22 жовтня 1772 р. у віці 72 років. Похорон відбувся щойно 30 листопада. У своїй хроніці о. Срончинський записав: «Дня 22 жовтня помер воєвода Салезій Потоцкій, основатель мурованої церкви з монастирем оо. Василіян в Кристинополи і их великій покровитель, проживши 72 лїт. Воєвода упадав що-раз більше на силах по смерти своєї жени Анни; до того не мало причинив ся і неприємний для него процес про смерть утопленої Христини з роду Коморовских».
Перед смертю воєвода дав о. Срочинському на будівництво монастиря 6000 дукатів, тобто 108.000 злотих, на кляштор оо. Василіян в Умані 192.000 злотих, а на монастир Василіян в Strusiowie 50.000 зл.
Щенсний уже був вільний від деспотизму своїх батьків. Через два тижні після смерті воєводи, Коморовські звернулись до нього, аби визволив Гертруду із монастиря і повернувся до подружнього життя. Невідомо, щоправда, чи той лист дійшов до Щенсного, який і надалі перебував закордоном. У січні 1773 року Коморовський поїхав до Львова, аби запитати особисто зятя, чи той планує жити з дружиною, і що з нею трапилось. Розмова Щенсного з тестем тривала з півгодини. Вони розстались чемно, навіть приятельськи. Щасний запевнив і Коморовському, і пізніше його друзям, що не знає, де перебуває його дружина. Також запевнив, що жити з Гертрудою не планує і буде надалі наполягати на своєму розлученні. У той час він забавлявся у Львові. Щенсний закрутив роман, знову планував одружитись. Свою нову кохану настільки обдаровував дорогоцінностями, що та рюші сукні мала обшиті діамантами. Кожен крок спадкоємця такого величезного маєтку, звісно, обсервували і обговорювали.
Насправді, вони обоє – і Щенсний, і Якуб Коморовський – знали про долю Гертруди. Потоцькі не хотіли зізнатись у цьому, а Коморовські хотіли, аби ті власне виявили цю правду. Адже процес про вбивство доньки вони розпочали ще за життя воєводи Салезія.
Галичину приєднали до Австрії, цісар Йосиф ІІ збирався відвідати нові території. Коморовські планували скаржитись до цісаря. Це змусило Щенсного діяти. Він починає домовлятись із Коморовськими: пропонує їм за згоду маєток вартістю у мільйон. Але ті хочуть також, аби Потоцький публічно очистив їх від закиду, буцімто вони підступом одружили його з донькою. Щенсний на це не погодився. Це було у липні 1773 року. Через місяць Коморовські видали маніфест, у якому вперше публічно і відкрито закинули воєводі напад і злочин, але не зізнались при тому, що знають про долю Гертруди. На той маніфест Щенсний відповів своїм (написаним польською та французькою мовами), у якому закинув Коморовським недбалість щодо долі доньки, жадібність, буквально полювання за його маєтком і наклепи. Оскаржував їх, буцімто вони його змусили одружитись, і намагались просто обдерти. Розпочався процес про напад і розбій.
Стараннями Коморовських у вересні процес перенесли до сеймової делегації і визначили для нього окрему комісію. Щенсний протестував проти комісії, намагаючись перенести розгляд справи до Львова, де йому легше було б скористатись зі своїх зв’язків та грошей. Однак, і гроші, і дотеперішні зв’язки не допомагали. Тоді він розпочав заходи, аби отримати за дружину доньку краківського каштеляна Мнішека.
Врешті різними способами Потоцькому таки вдалося схилити Коморовських до мирової. Справу було полагоджено аж через 4 роки (процес тривав з 1771 по 1774 р.). Угода з Коморовськими коштувала Потоцькому 700 000 злотих польських, із яких 100 000 було сплачено вже 20 квітня 1774 р., а решта мала бути заплачена на Св. Яна. Однак, незважаючи на цю згоду, процес тривав і надалі. Цю суму Потоцький, очевидно, заплатив за те, аби Коморовські не зачіпали деякі дуже дратівливі для нього обставини.
Врешті 10 листопада 1774 р. оголосили вирок. Домбровського, Вільчека і ще двох євреїв засудили на смерть. Вирок, правда, був заочним, бо воєвода їх надійно заховав. У декреті цілий злочин був описаний як такий, що був здійснений із їхньої – розбійників – ініціативи. За необачний прийом на свою службу невідповідних людей Щенсного засуджено на сплату Коморовським від імені свого батька 4 тис. гривень. На решту домовленої суми Коморовські отримали маєтки. Того ж місяця з’явився другий декрет, який розв’язав попередній шлюб і дозволив Щенсному одружуватись.
Станіслав Щенсний Потоцький таки виконав волю свого батька і 1 грудня 1774 р. одружився із Юзефіною Мнішек. Після поділів Речі Посполитої він переїхав до Тульчина, який опинився в складі Російської імперії, а Кристинопіль віддав князю Адаму Понінському. Третьою дружиною Щенсного (з попередньою він розлучився) стала Софія Вітте (в її честь він заснував відомий парк «Софіївку»), дружина майора Яна Вітте. Вона була православною. Їхній син Мєчислав перейшов на православ’я і взяв ім’я Михайло.
У політиці Щенсний зіграв згубну для Польщі роль – він став на чолі Тарговицької конфедерації. Про це збереглася згадка в народному фольклорі:
«Polsko! Z jakim ci to przyjdzie słyszeć żalem,
Sławny Szczęsny Potocki już został Moskalem».
(«Польще! З яким тобі доводиться слухати жалем,
Славний Щенсний Потоцький уже став москалем»).
Станіслав Щенсний Потоцький помер у Тульчині 15 березня 1805 р. Його тіло убрали в мундир російського генерала і виставили на публічне прощання в каплиці на кладовищі. Уночі хтось обдер тіло небіжчика із російського мундиру і поставив у позиція стоячи, оперши на стіну каплиці.
Література:
Лїтопись монастиря оо.Василіян в Кристинополи віж єго основаня в 1768 до 1889 року. Уложив Вас. Чернецкій, парох зі Сїльця-белского // Збруч. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/34840; Gazeta Kościelna. Lwów, 30.IV.1939. R. XLVI. Nr. 18; Lech. Tygodnik Illustrowany. Poznań, 23 listopada 1878. R. I. Nr. 47. S. 374; Opiekun Domowy. Warszawa, 16 (28) Stycznia 1871. R. VII. № 4. S. 30; Opiekun Domowy. Warszawa, 23 Stycznia (4 Lutego) 1871. R. VII. № 5. S. 35-36; Opiekun Domowy. Warszawa, 30 Stycznia (11 Lutego) 1871. R. VII. № 6. S. 43-44; Opiekun Domowy. Warszawa, 10 (22) Lutego 1871. R. VII. № 8. S. 58-59.