Мар’ян Хомяк
Дідичу судововишнянського маєтку належало право пропінації (монополії на виробництво і продаж алкогольних напоїв), яке він розділяв з міщанами. В межах маєтностей судововишнянської римо-католицької парафії (плебанії) цим привілеєм користувався її настоятель (пробощ). Виробництво і продаж спиртних напоїв приносило великі зиски, які у тогочасній Галичині, очевидно, не міг компенсувати жоден інший вид ремесла чи підприємництва. Тому упродовж ХІХ ст. між дідичами і магістратом міста точилися постійні суперечки щодо монополії на трунки. Звичними були факти тиску на споживачів. Зокрема, Іван Франко з цього приводу писав:
«Надто деякі пани мали звичай розділювати зі своїх горалень горівку на хлопів: річно мусів хлоп узяти й випити стілько а стілько кварт чи гарців і, розумієть ся, заплатити або відробити… Правда, австрійський уряд богато разів забороняв сей гарний звичай не приписаний в жаднім інвентарі, але звичай держав ся декуди аж до самого 1848 року».
Ця традиція у Судовій Вишні підтверджена ранішими джерелами з XVIII ст. Місцевий староста, маючи чималий профіт від шинкування, чинив міщанам у цьому промислі перешкоди, зокрема, через свого орендаря. Скарги, внесені у люстрацію, стосувались змушування людей купувати напої лише у нього – таких покупців нерідко просто виганяли з домів тих міщан, які також шинкували. Людей застрашували озброєними загонами старости («do czego zwierzchność dworska kozaków przydaje»). Жаліючись, мешканці Судової Вишні також засвідчували перед люстраторами свої права і привілеї:
«Місто Вишня, війт і райці з поспільством цього міста…демонстрували свої привілеї від Найясніших польських королів, ласкаво їм надані, з дозволом шинкування горілок, виготовлення меду і пива, з вільним цих трунків шинкуванням, лише аби чиншик щорічно ясновельможному панові старості по зл. 10 і гр. 10 виплачували, але до інших данин та повинностей не були притягувані».
Суперечка щодо права пропінації між магістратом і двором особливо загострилася в останній чверті ХІХ ст. Йдеться про петицію ґмінного управління Судової Вишні щодо знесення права збору мита місцевим двором. Це звернення сейм (ухвалою від 29 травня 1875 р.) передав крайовому виділу, оскільки дане питання була невирішена в торговій палаті. Вказувалось, що вирішення цієї петиції не належить до компетенції крайового виділу, бо двір у Судовій Вишні збирає мито згідно крайового розпорядження від 12 липня 1870 року, яке було впроваджене спеціальним рішенням ц.к. староства у Мостиськах. Крайовий виділ рекомендував повітовому виділу у Мостиськах розглянути справу та звернутися до ц.к. політичної влади, оскільки саме вони вирішують суперечки щодо збору мита. З матеріалів сеймових засідань та постанов 1883 р. дізнаємося, що право пропінації в Судовій Вишні функціонувало наступним чином: графиня Антоніна Бонковська, табулярна власниця маєтності Судова Вишня (донька графа Антонія Коморовського), мала право на утримання чотирьох шинків, пробощ латинського обряду – двох шинків, а Стефан Василевич – власник ґрунту «Попівська рілля» (Popowska Rola, становив окремий табулярний об’єкт) – утримував один шинок. Ґміна у межах своєї юрисдикції мала право на збір податку з трунків. На практиці ж виходило, що приватні особи разом з ґміною видержавлювали своє право пропінації одному «посесору», який був одночасно також і державцем права збору ґмінної оплати з алкогольної продукції. З цього приводу не було внесено, як читаємо у стенограмі сесії, жодних скарг.
Від 1882 р. ґміна видержавила своє пропінаційне право на збір ґмінної оплати окремому державцю, який став збирати її довільно, при чому обсяг поступово зростав, зокрема, через підвищення міцності напою. Розмір податку досягав 3 і навіть 4 центів з літра. Ця ситуація викликала численні зауваження і скарги, зокрема з боку графині Антоніни Бонковської та місцевого пробоща. Вказувалось, зокрема, на зависоку ставку, а також на те, що ґміна не мала право побирати цю оплату. Крайовий Виділ направив у Судову Вишню комісію, якій вдалося залагодити справу наступним чином: усі сторони згодилися, що оплата має складати 2 центи від літра будь-якого алкогольного напою без прив’язки до міцності. Графиня А. Бонковська відступила від своїх скарг. Рада ґміни ухвалила 25 травня 1883 рішення щодо права збору оплати з алкоголю терміном на 10 років, тобто до 31 грудня 1893 р., у розмірі 2 центи з кожного літра. На сесії Галицького сейму від 3 жовтня 1883 р. була прийнята ухвала про дозвіл містечку Судовій Вишні на збір податку з алкогольних напоїв на термін від 1 січня 1884 р. до 31 грудня 1893 р. Розмір оплати – 2 центи від літра алкогольного напою, який був виготовлений в межах ґміни, або завезений, але тут спожитий. Сплачувати податок мали ті, хто виготовляв або ж завозив алкоголь – для продажу чи власного споживання. Податок стосувався лише продукції, спожитої в межах ґміни.
25 листопада 1889 року на сесії сейму розглядали чергову петицію ґміни Судова Вишня про дозвіл на збір оплати з алкогольних напоїв. На засіданні ради ґміни від 15 листопада 1889 року розглядалось питання щодо покриття дефіциту бюджету, який появився 1890 р., як вказувалось – через ліквідацію пропінації. Було ухвалено звернутись до сейму з проханням про дозвіл на збір мит на період з 17 січня 1890 до 31 грудня 1899 р.: з літра горілки чи літра солодких напоїв («rumu, araku, śliwowicy, rozolisu, likieru, ponczowej esencyi i wiszniaku») по 8 центів; з літра пива чи меду – по 2 центи. До сплати планували зобов’язати усіх, хто в межах ґміни виготовляє чи продає алкоголь, або виготовляє для власного спожитку. Оскільки ґміна Судової Вишні внесла пропозицію безпосередньо до сейму, минаючи повітову раду, на сеймі відмовились її розглядати. В рішенні зазначили, що в такій ситуації пропозицію подають у повіт, а лише звідти її надсилають у сейм. Очевидно цей проєкт не вдалось реалізувати, бо 26 вересня 1893 р. з’явилось рішення крайового Виділу Королівства Галичини і Лодомерії про продовження ґміні Судової Вишні дозвілу на збір мита з алкогольних напоїв на 1894 і 1895 рр., проте по старій ставці – по 2 центи з літра. Пізніше, 24 січня 1898 р., на сесії Галицького сейму ґміна Судової Вишні отримала право на збір мита з продажу пива. В ухвалі йшлося про те, що магістрату містечка дозволяється збирати ґмінну оплату з пива на період 1898 по 1902 у розмірі 1 зл. 20 ц. від гектолітра. Сплачувати податок мали усі, хто виробляє чи закуповує пиво для продажу чи власного споживання. Поборовий округ включав ґміну Судова Вишня. Оплата мала стягуватись лише в межах ґміни і тільки з місцевої консумпції. Не можна було її вимагати з торгівельного обороту чи продукції. Ця ухвала про дозвіл на збір мита з продажу пива була підписана у Відні 29 червня 1898 р. Францом Йосифом І. Згодом місто отримало черговий дозвіл на збір оплати з пива на 1903 р. Розмір податку – 2 корони 40 грошей з гектолітра.
Найкраще боротьбу за право продукувати і продавати алкогольні напої у місті ілюструє судова справа про ексклюзивне право пропінації, ґрунтовно розглянута в часописі «Огляд права та адміністрації» («Przegląd prawa i administracyi»). Йшлося про суперечку між ґміною Судова Вишня та місцевими дідичами – Генрікою й Леонардом Гурськими. Окружний ц.к. суд в Перемишлі 30 вересня 1891 р. виніс вирок, яким повністю відмовив у вимогах, висунутих сторонами, натомість залишив в силі виняткове право ґміни щодо виробу, вишинку і продажу спиртних напоїв в місті і передмістях, й таке ж право Генриці та Леонардові Гурським. Позивач – ґміна Судової Вишні – у цій справі опирався головно на отримані від польських королів привілеї, зокрема, привілей Сигізмунда Августа з 1569 р., та пізніші підтверджувальні грамотами наступних королів, згідно яких магістрат отримав право пропінації у місті. Привілей Станіслава Августа 1765 р., який підтверджував давні права та привілеї міста, розширив їх дію також на передмістя. У ґміні переконували, що право виробу та вишинку було також зафіксоване у третьому пункті привілею Йосифа ІІ, недатованого, проте затвердженого. Позивач представив декрет від 28 лютого 1795, виданий ц.к. окружною владою, згідно якого – що підтвердили свідки – до 1820 р. судововишнянські міщани зберігали право пропінації – кожний, хто показав себе «міщанином бездоганним» і був власником ґрунту чи помешкання (нерухомого майна), отримував від бурмістра та ц.к. окружної влади дозвіл на виріб та продаж трунків. Двір у Судовій Вишні, а точніше, власники табулярної власності Судова Вишня з околицями, також мали право на вишинк і продаж трунків як власники нерухомості у місті. Згідно подальшої інформації щодо цієї справи, у 1820 р. право пропінації було віддано в ексклюзивне користування ґміни: позивач демонстрував рескрипт від 22 серпня 1820 р., яким було затверджено акт відпущення міської пропінації в оренду (видержавлення) на користь ґміни.
На власників маєтку Судова Вишня, згідно декрету від 28 липня 1813 р., також розповсюджувались міські повинности, оскільки вони володіли у межах міста будинками. Проте вони вищезгаданим розпорядженням щодо стягнення на користь ґміни податку з права пропінації нехтували, тому декретом від 1 липня 1841 р. вирішено згаданим власникам нерухомості, себто дідичам, відмовити у праві подальшого трунку у домах, куплених у міщан (рішення затверджене черговим декретом ц.к. надвірної канцелярії з 25 жовтня 1844 р.). Позивач стверджував, що власники двору, незважаючи на заборони, і далі займались виробом спиртних напоїв. Також у ґміні вказували на декрет окружної ц.к. влади від 25 жовтня 1806 р., який призупинив (інтимував) постанову ц.к. надвірної канцелярії від 18 вересня 1806 р., у якій йшлося про те, що ґміна може реалізовувати право пропінації лише тоді, коли отримає «право виконання власної юрисдикції». Оскільки ця юрисдикція у судовому порядку була визнана, жодного сумніву щодо права пропінації не може бути.
У суді визнали неслушним твердження оскаржених Генрики і Леонарда Гурських, що правом пропінації у місті користується також римо-католицьке пробоство, а також уже згаданий вище Стефан Василевич, оскільки воно не має жодного відношення до справи – в процесі брали участь дві сторони, і третя, себто Василевич, не мала до цього жодного стосунку. Оскаржені також заявили, що привілеї, про які говорив позивач, є неавтентичними, проте і цей закид був спростований, бо ці документи були публічними. Безпідставними були й твердження, що польські королі не мали права самочинного, без згоди сенату і станів, надання привілеїв у королівських маєтках (королівщинах), що призводило таким чином до зменшення унаслідок цього прибутків з цих володінь. Також у привілеях не було чіткого окреслення території, в межах якої діяло право пропінації, – ані щодо меж міста, ані його передмість. Отож, як твердила оскаржена сторона в суді, право пропінації, оприявнене в привілеях, «є продуктом історії, створеним на тлі існуючих у той час в Польщі суспільних і правових відносин». Насправді ж, право пропінації в тому ж значенні, що й у привілеях, було підтверджено в австрійському законодавстві, зокрема у патенті, яким запроваджувався податок на трунки від 19 серпня 1775 р.: у ньому, зокрема, йшлося, що «домініям в їх правах через зпровадження податку не повинно бути нанесено шкоди». В патенті від 16 липня 1786 р., і в декреті надвірної канцелярії від 5 травня 1800 стверджено, що право виробу горілки є правом домінікальним.
Заяви про територіальну прив’язку права пропінації у суді визнали безпідставними, бо не було жодного правового зв’язку між королівськими привілеями та описом границь від 20 червня 1787 р. Як аргументом також знехтували і тими домами, які знаходились у межах ґміни і були куплені двором. Відтак ц.к. Вищий краєвий суд у Львові вироком від 19 липня 1892 р. на апеляцію позивача – ґміни Судової Вишні – підтведив рішення ц.к. окружного суду в Судовій Вишні.
Література:
Франко І. Панщина та її скасованє 1848 р. в Галичині. Львів, 1913. С. 17-18; AGAD. Z. 4. Metryka Koronna. Lustracje, dz. XVIII, 59. S. 38 зв., 39; Alegata do Sprawozdań Stenograficznych z Siódmej Sesyi Trzeciego Peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1876. Alegat 3. Lwów, 1876. S. 23; Dziennik Ustaw i Rozporządzeń Krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1893, cz. 16; Dziennik Ustaw i Rozporządzeń Krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1898, cz. 7. S. 224; Dziennik Ustaw i Rozporządzeń Krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1903, cz. 3; Protokoły z I. Sesyi V. Peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem w roku 1883. Protokół 10. S. 2; Sprawozdanie stenograficzne z rozpraw Galicyjskiego Sejmu Krajowego. 10 posiedzenie I. sesyi V peryodu Sejmu Galicyjskiego. 1883. S. 232; Sprawozdanie stenograficzne z rozpraw Galicyjskiego Sejmu krajowego. 27 posiedzenie I sesyi VI peryodu Sejmu galicyjskiego z dnia 25 listopada 1889. S. 1034; Protokół 10 posiedzenia III sesyi VII peryodu Sejmu Galicyjskiego. 24 stycznia 1898. S. 8; Przegląd prawa i administracyi. Część praktyczna. Rocznik 17. Red.: prof. dr. Ernest Till i dr. Bronisław Łoziński. Lwów, 1893. S. 313-335.