Мар’ян Хомяк
У другій частині спогадів уродженця Мостиськ єврея Меєра Ландау (1898–1991) «Втрачений світ: галицьке штетл і Сибір» («A Lost World: the Galician Shtetl and Siberia») дізнаємось про його маму – Гелену (Хуле) Голлендер, яка належала до прогресивних жінок у штетлі, про родину батька, млинарський бізнес та торгівлю добривами у Мостиськах, а також про навчання у єврейській початковій школі – хедері та ставлення євреїв до німецької та польської й української мов.
Мати – прогресивна жінка у штетлі
Будинок, у якому народилась мати Меєра Ландау, збудував її батько – Меєр Голлендер. Спочатку, по смерті чоловіка, помешкання успадкувала його дружина Ґітеле, баба Меєра, а вже потім він перейшов матері. Її (як ми уже згадували у першій частині), звали Гелена, щоправда, це ім’я вона взяла собі сама. При народженні ж її назвали Хуле, а близькі кликали Хульціє. Освіту дівчина здобула таку ж, як і інші дівчата-однолітки із добрих єврейських родин у 1870-1880-х рр. Натоді, як пригадує Меєр Ландау, у Мостиськах навіть не було початкової школи. А тому читати і писати польською та німецькою мовами її навчав приватний учитель. Був ще один учитель, у якого Гелена навчалась єврейської абетки, адже вона повинна була уміти читати із молитовника певні уривки з тієї чи іншої нагоди. Однак (на чому акцентує Меєр) розуміння текстів не вимагалося. Оскільки листування велося їдишем, то грамота була обов’язковою. Так виглядала освіта єврейської дівчинки.
Проте тих знань, які пропонували у той час єврейським дівчатам, для Гелени виявилось замало. Допитливість та кмітливість, притаманні їй з раннього дитинства, штовхали дізнаватись набагато більше від того куцого об’єму знань, який призначався для неї на думку батьків і згідно традиції. Меєр згадує особливе мамине зацікавлення літературою – вона завжди намагалась стежити за новими літературними течіями. Багато вчилась самотужки, використовуючи той порівняно бідний перелік книг, до яких могла дотягнутись. В єврейських домівках провінційного містечка Мостиська світської літератури було обмаль, однак Гелені вдалося знайти вихід – вона позичала книжки у своєї приятельки, яка походила, як написав Меєр, із «дуже прогресивної родини нашого містечка». Передовсім це були книги німецьких та польських класиків. Завдяки читанню вона захопилась поезією – часто цитувала та декламувала найулюбленіші із віршів.
Прогресивною єврейською сім’єю, із якої походила приятелька Гелени, була сім’я фельдшера. Про цю професію Меєр пише, що у Європі чи США вона зникла (на момент написання ним спогадів, у 1950-60-х рр.), однак, зазначає, що старше покоління зі Східної Європи має ще пам’ятати про такий фах:
«Зазвичай це був чоловік, що починав як цирульник, а згодом розширював свою діяльність у сферу, яку тоді могли б назвати медициною. Це означало ставити п’явки, застосовувати баночки, накладати пов’язки, продавати мазі, трави та «патентовані ліки» від усіх хворіб. У нашому містечку в ті часи, коли мати була молодою, справжніх лікарів не було».
Слід сказати, що тут Меєр Ландау дещо перебільшує. У «Довіднику Львівського Намісництва» за 1860 р. знаходимо лікаря у Мостиськах Макса Брайтшеделя (Max Breitschadel). Дійсно, окремою рубрикою подані хірурги, яких названо словом «Wundarzt», яке власне і означає «цирульник-хірург», про яких говорить автор спогадів. Таким фахівцем натоді у місті був Йосиф Барб (Joseph Barb). У тому ж довіднику зафіксована і мостиська аптека, якою володів Георг Шалбот[1]. У «Шематизмі королівства Галичини і Лодомерії» за 1870 р. знаходимо повітового лікаря у Мостиськах Юзефа Туґендхата (Józef Tugendhat); хірургами-цирульниками тоді були Юзеф Барх (Józef Barh), Вільгельм Корнер (Wilhelm Korner) і Герман Зухр (Herman Zuhr)[2]. В 1880 р. у містечку було уже двоє лікарів – Вільгельм Вольфрам (Wilhelm Wolfram) та Францішек Вишатицький (Franciszek Wyszatycki) і один хірург-цирульник – згаданий вище Вільшельм Корнер[3].
Завдяки захопленню літературою мати Меєра самотужки вивчила французьку – опанувала її досить добре, навіть попри те, що ніколи не мала нагоди чути живу розмовну мову. Усе це вона робила всупереч сильному опору в родині, адже надмірна освіта, особливо світського характеру, не вважалася чимось корисним для дівчини з побожної й традиційної єврейської сім’ї. Адже в неї могли з’явитися «дивні думки», вона могла почати критично ставитися до звичаїв і моральних норм свого оточення.
Мати розповідала Меєру, як їй доводилося ховати книжки, особливо від своєї матері, Бубі Ґітеле, яка була непохитна у своїх переконаннях. Переважно їй доводилось читати при свічках і вночі – Вона прикидалася, що спить, а коли батьки засинали, вставала й читала до пізньої-пізньої ночі.
У той самий час освіту здобував і її брат (вуйко Меєра) Альтер. У сім’ї вважали, що юнаку також не слід отримувати забагато світських знань, достатньо опанувати «три R» (читання, письмо й арифметику)[4], і то настільки, аби давати собі раду в житті. Натомість у питанні релігійної освіти юнака не існувало жодних меж. Все починалося із єврейської абетки (алеф-бет), потім – читання молитов. Пізніше хлопці приступали до читання Святого Письма у перекладі (Хумеш)[5], відтак – Танаху, Талмуду, талмудичних коментарів, а згодом – коментарі до коментарів ( «і так аж до кінця життя людини»).
Вуйко Альтер, як зазначив Меєр, не був надто здібним, а мати, слухаючи, як меламед[6] навчав її брата, засвоювала Талмуд набагато краще від брата. І коли наставали так звані варгейрн (varhejrn) – «дуже поширена й водночас лячна подія тих часів, коли бідолашний меламед мусив у присутності батька довести, наскільки добре син засвоїв науку», – усі відповіді знала саме Гелена. У пізніші роки, як із приємністю згадував Меєр, його мама, на втіху його батькові, час від часу любила цитувати уривки чи вислови з Талмуду – завжди доречно, відповідно до ситуації чи розмови.
Коли Гелена була малою дівчинкою, вона ніколи не залишала свого рідного містечка, хоча й прагнула побачити щось поза ним, щось із широкого світу, який тоді для неї уособлювало місто, розташоване приблизно за п’ятдесят миль на схід – Львів (Lemberg, Lwów). Була особлива причина, чому вона хотіла поїхати до Львова й водночас не могла цього зробити.
Сестра бабусі Меєра Бетті була красунею, про її вроду знали далеко за межами свого містечка. У той час Мостиська були знані як торговий осередок, який спеціалізувався найперше на продажу добрих коней – особливо під час великих ярмарків, що відбувалися кілька разів на рік. Люди приїжджали до Мостиськ купувати коней у ці дні із далеких околиць. І от одного дня на ярмарок прибув заможний купець-єврей зі Львова – він планував придбати коней для своєї розкішної карети. Сталось так, що хтось звернув його увагу на вродливу дівчину, і цей пан відвідав Меєрових прадідуся й прабабусю, бо вважав, що їхня донька стане гідною нареченою для його єдиного сина. Решту зробили свахи – «важлива єврейська інституція того часу». Скоріше чи пізніше, сестра Меєрової баби вийшла заміж за того юнака й переїхала до Львова. То був дуже щасливий шлюб: у цій родині народилося троє синів і троє доньок. Її чоловік, пан Діаманд, став успішним підприємцем. До нашої сім’ї доходили чутки, що родина Діамандів стала дуже прогресивною: діти здобували найсучаснішу освіту, їм дозволяли навчатися у світських школах, а згодом навіть відвідувати університет. Їхній дім перетворився на один із важливих осередків світського й культурного життя Львова.
Саме в такому домі мріяла жити Гелена, або принаймні часто бувати там у гостях. Її львівські кузени й кузини були приблизно одного з нею віку, і мати відчувала, що мала б із ними багато спільних інтересів. Вона розповідала Меєру, що не раз отримувала запрошення від своєї тітки, яка знала про кмітливість племінниці, і про її зацікавлення освітою. Але бабуся, Бубі Ґітеле, відмовлялася її відпускати, вважаючи, що такі візити погано впливатимуть на дочку та її традиційне єврейське виховання.
Отож, Гелена так ніколи й не побувала у Львові. І жоден із її кузенів чи кузин не приїхав відвідати її та своїх тітку й вуйка. Меєр був переконаний, що його бабуся теж ніколи не навідувала свою сестру Бетті у Львові – у неї були сумніви, чи дотримуються у їхньому домі кашруту[7], і загалом не схвалювала спосіб життя тієї родини.
Однак, Бубі Ґітеле їздила до Львова – навідувала свого брата Йонеля (Йону) Розенфельда, який став одним із провідників великої єврейської громади міста. Мати розповідала Меєру, що всі її львівські кузени так чи інакше здобули певний авторитет у різних сферах. Так, доктор Герман Діаманд (30 березня 1860 – 26 лютого 1931), був одним із найпопулярніших соціалістичних лідерів за часів правління кайзера Франца-Йосифа в Австро-Угорській імперії, а згодом, після Першої світової війни, і в новоствореній Польській державі. Він був депутатом австрійського парламенту, а пізніше – польського сейму[8]. Його син Бернард Діаманд обіймав високу посаду в австрійській вугільній промисловості. Під час Першої світової війни він відповідав за постачання вугілля для всієї імперії у Міністерстві оборони у Відні. Одна із його доньок вийшла заміж за доктора Айснера, лікаря в Ряшеві; одна їхня донька, Міленка (ровесниця Меєра), навчалася музиці у Берліні і стала знаною музичною критикинею та радіокоментаторкою у Варшаві, а інша, Ґуця, вийшла заміж за львівського адвоката д-ра Мавриція Амбеса. Їхній шлюб був бездітним і нещасливим. Меєр занотував у спогадах, що Ґуця Амбес була відомою красунею і навіть отримувала запрошення на офіційні бали у Відні, які влаштовував кайзер, і на які допускалося лише найвище товариство. 1924 р. сім’я Мейєра Ландау перебралась до Львова. Це був час, коли родина знову налагодила зв’язки:
«[…] ми, друге покоління, зустріли всіх цих кузенів – для нас це були двоюрідні брати й сестри. Тоді ж із ними познайомилася й мати, і ми дуже здружилися. Особливо з тіткою Ґуцею – вона прихилилася до нас, а ми прийняли її як частину своєї родини. Не було жодної події в нашій сім’ї, у якій тітка Ґуця не брала б участі. Вона була й на нашому весіллі. Велична, справжня «велика стара дама». Тітка Ґуця зберегла красу: виразні риси обличчя, блакитні очі, чудовий колір шкіри».
У той час, у 1920-ті рр., сім’я М. Ландау мала нагоду декілька разів зустрітись із братом Ґуці – доктором Германом Діамандом. Він був соціалістичним лідером, видатним парламентарем, фахівцем з міждержавних економічних угод. Також відрізнявся блискучими ораторськими здібностями, дотепністю й тонким почуттям гумору. Д-р Діаманд залишався лідером робітничого класу в Польщі аж до своєї смерті в 1931 р. Меєр згадує що був у Львові у день його похорону. Це був єврейський похорон, у якому взяли участь 50 000 робітників. Коли Меєр з сім’єю оселився у Нью-Йорку, то за якийсь час познайомився там із д-м Отто Пером, який, проживаючи у міжвоєння в Польщі, був одним із соціалістичних лідерів. Під час однієї з перших зустрічей Меєр зізнався, що є родичем д-ра Г. Діаманда. О. Пер, як можна було сподіватись, виявився його великим шанувальником, і через цю обставину дуже прихильно поставився до сім’ї Ландау.
Отож, в родині Меєра Ландау були як прогресивні євреї, як-то його мама, Діаманди та інші, так і люди традиційних поглядів. Його батьки побрались відповідно до тодішніх звичаїв. Шадхен (свах) у цій справі відіграв чималу роль, адже молодята проживали один від одного на відстані 300 км. Натоді це була чимала відстань. Меєр не знав подробиць того, як вдалося звести його батька і матір, скільки тривали заручини, де відбулось весілля тощо. Після весілля його батько перебрався до Мостиськ.
Батькова родина
Він походив із рабинської родини, що своїм корінням сягала рабина Єзекіїля Ландау, який був головним рабином у Празі впродовж 1755-1793 рр. У «Єврейській енциклопедії», статтю із якої наводить у спогадах Меєр, записано:
«Родина Ландау походила з Німеччини, з міста Ландау, звідки її було вигнано у XVI ст. Найдавнішим відомим носієм цього прізвища був Яків Барух Ландау, який жив в Італії приблизно 1480 р. Із XVI ст. це ім’я з’являється в Польщі, у тій частині, що після поділу її відійшла до Австрії. Згодом прізвище Ландау почали вживати й люди, які не мали жодних родинних зв’язків з первісними вихідцями з Німеччини. У XVII ст. у Львові (Lemberg, Lwów) жили троє єврейських провідників на прізвище Ландау».
Родина Ландау, як читаємо у спогадах, «розрослася від Опатова до Бродів». Найвідоміший представник роду (на переконання Меєра) Єзекіїль Ландау народився в Опатові 1713 р. і помер у Празі 1793 р. Впродовж 1734–1745 рр. він був першим даяном[9] у Бродах; 1755 р. його запросили до Праги, де він став головним рабином, там згодом і помер. Його головна праця – «Нода бі-Єгуда». Він був опонентом хасидизму, хоча сам вивчав кабалу й добре знався на містичній літературі. Великим небезпекою для юдаїзму вважав німецький переклад Біблії, здійснений Мендельсоном[10]. Він опублікував багато інших праць, зокрема, примітки до Талмуду. Меєр називав рабина Єзекіїля Ландау людиною широких поглядів, яка не виступала проти світських знань, хоча й різко заперечував культуру, що йшла з Берліна (провідником якої був згаданий М. Мендельсон).
У давнину єврейських (талмудичних) учених знали не за прізвищами, а за назвами їхніх книг. Найвідоміша праця Єзекіїля Ландау, що містила коментарі та відповіді на поставлені йому запитання й ґрунтувалася на його глибоких знаннях, мала назву «Нода бі-Єгуда». І тому й досі в рабинських колах він відомий саме під цією назвою книги, яка стала його другим або навіть справжнім іменем[11].
Один із його внуків, якого з любов’ю називали реб[12] Барухель Ландау, став рабином у середньому за розміром містечку Західної Галичини під назвою Новий Санч (Neu-Sandez), або, у їдишовій вимові, – Зандз. У 1937 р. Меєр вперше відвідав місто, де народився й виріс його батько; він побував на цвинтарі у Новому Санчі. Йому показали гробницю реба Барухеля, яка була досить пишною (так званий оґель; «це почесне місце було надане йому завдяки великій пошані, якою він користувався у громаді під час свого рабинства»).
Сином реба Барухеля був Цві, або Гірш Ландау. Він також здобув рабинську освіту, але вирішив стати підприємцем – оселився у Новому Санчі, де мав млин. Батько Меєра – син Гіршеля Ландау – отримав, за мірками того часу, добру освіту. Зокрема, набув ґрунтовних знань у талмудичній сфері, крім того, досить добре знав німецьку й польську мови, на рівні, який дозволяв займатись йому бізнесом. Водночас Меєрів батько опанував млинарську справу, яка стала сімейним бізнесом, а також допомагав у торгівлі. Після одруження йому не довелось опановувати інший фах чи шукати нове заняття. Він орендував млин – натоді єдиний у Мостиськах. Млин належав одному з великих польських землевласників, який мав свій замок у сусідньому селі й більшість часу проводив у Відні. Меєр згадує його, як доволі примітивне підприємство. Силу для руху жорен давало велике колесо, яке обертав падаючий струмінь води («це було своєрідною примітивною гідроелектростанцією»). Закупівля потрібного зерна, помел борошна та його продаж були джерелом існування сім’ї Ландау.
Меєр зізнався, що знав батькову родину не надто добре. Адже, як уже згадувалось вище, за мірками того часу Новий Сонч був досить далеко від Мостиськ. Тоді ніхто не подорожував задля розваги чи просто у гості – це було занадто дорого. Меєр знав, що у батька було п’ятеро сестер і один брат. З деким із них йому пощастило зустрітись у пізніші роки. Свого дідуся Гершеля він ніколи не бачив, знав, що бабу звали Естер Ривка (з дому Бромберг). Один із батькових братів, якого звали Меєр, одружився із жінкою, яка походила із Бродів, і туди переселився. Він рідко подавав якусь звістку. У той час Броди було містом на австро-російському кордоні, тоді існувала приказка – «загублений, як у Бродах » («verfallen wie in Brod»), яка, на думку Меєра, добре пасувала до його стрика. Меєр зустрів його у часі Першої світової війни – у Відні, як і свою бабусю Естер, а також декого з тіток, однак приятельські стосунки у них не склались. За винятком стрика із Бродів. У міжвоєння вони зустрілись у Кракові. Натоді Меєр Ландау відкрив там фабрику із виробництва фарб («Zakłady Chemiczne Kopal») і, зустрівши свого стрика (1934 р.), запропонував йому роботу на своєму підприємстві, на що той охоче погодився. У роки Другої світової війни його заарештували нацисти і він уже не повернувся. Сім’ї віддали тільки одяг. А згодом вбили і їх, у власній квартирі, – дружину та трьох доньок.
Млин і торгівля добривом
Вернімось до Мостиськ. На батьківському млині продукували декілька марок борошна. Він закуповував зерно, переважно в поміщиків із ближчих околиць міста, перемелював його на борошно, а потім продавав місцевим крамарям. Це був доволі складний бізнес, адже за зерно й працю в млині потрібно було платити готівкою, а готову продукцію продавати в кредит. Жодних часових обмежень для повернення кредиту не існувало. Крамарі мали розраховуватися в п’ятницю, бо четвер завжди був великим базарним днем, однак, така пунктуальність була рідкісним явищем.
Меєр допомагав батькові змалечку, з семи-восьми років. У п’ятницю, після школи, по обіді, він обходив клієнтів з метою отримати заборговані гроші. З цього приводу він пише:
«Іноді мені щастило, і я приносив додому чималу суму; іноді ж вдавалося отримати лише невеликі платежі. Дуже часто я повертався ні з чим, бо покупці вигадували різні відмовки, аби не платити. Мені було дуже сумно бачити, як батько хвилювався. Це псувало йому святковий настрій, коли він готувався до наближення Суботи».
Займатись млинарством у Мостиськах було непросто ще й з інших причин. У сусідніх містах, зокрема в Перемишлі, були більші млини з сучасними машинами й устаткуванням, які могли виробляти борошно економніше й кращої якості (біліше й дрібнішого помелу). Меєровому батькові доводилося конкурувати з цими млинами – він продавав свою продукцію дешевше, а це зводило його прибуток до мінімуму. Траплялись випадки, коли на ринок поступали великі об’єми дешевого борошна з великих млинів, які мали його надлишок (зокрема, навіть, з Угорщини). Тому млинарство було бізнесом, який заледве прогодовував сім’ю Ландау. Меєрів батько шукав додаткового заробітку. Оскільки він мав справу з великими землевласниками, в яких купував пшеницю та жито, а ті на своїх полях використовували хімічні добрива, то вирішив зайнятися розповсюдженням цього товару.
Добрива постачались вагонами із Західної Галичини (переважно з Кракова) і продавались у мішках землевласникам, дрібнішим господарям і навіть деяким селянам. Меєрів батько збудував для цього невеликий склад на власному великому подвір’ї. Цей бізнес також не був готівковим, а ґрунтувався на кредитах та боргових зобов’язаннях, однак він, за спогадами М. Ландау, виявився досить успішним. Він і в цій справі допомагав батькові. Добрива прибували до Мостиськ залізницею у товарних вагонах. Станція була за якихось сім кілометрів від нашого містечка, тому вантаж треба було доставляти возами. Щойно прибували вагони, у найближче село повідомляли, аби звідти прибули з возами. Наступного дня, зранку, сім-десять селян, кожен із возом і парою коней, вишиковувалися перед домом Ландау. Батько довіряв сину їхати разом з ними на станцію, владнати там усі формальності із начальником станції, прослідкувати, щоб вагон був повністю розвантажений, і привезти весь товар на склад, де добрива вивантажували та сортували відповідно до назви. Селянам одразу платили за їхню роботу. Меєр записав у спогадах:
«Я завжди радів, коли мені доручали цю відповідальність. Якось це давало мені відчуття, що я бодай у малий спосіб роблю внесок у наше утримання і знімаю частину тягаря з батькових плечей. Крім того, це давало нагоду побачити станцію, а якщо щастило – то й поспостерігати за потягами, що пролітали повз. До того ж, якщо селянин у першому возі (я завжди їхав у першому) виявлявся привітним, він давав мені віжки, і я правив кіньми, що галопом мчали до станції з порожніми возами. Дорогою назад я міг би йти швидше за ті вози; навантажені по дванадцять-п’ятнадцять мішків кожен (а в кожному було по п’ятдесят кілограмів), вони рухалися дуже повільно.
Найбільшим моїм задоволенням була батькова усмішка, коли я повідомляв йому, що завдання виконано – всі мішки складені, і жоден не пошкоджено під час транспортування. У нашій сім’ї розповідали одну історію про мене. Коли у віці восьми років я виконував якесь доручення, то зустрів у місті родича, і коли той поцікавився, що я там роблю, я відповів: «geschäftsmässig», тобто «виключно у справах». Батькові ця відповідь видалась дуже кумедною, але й до сьогодні я не розумію чому, адже тоді я був цілком серйозним щодо своєї «ділової діяльності».
Відвідини млина були для Меєра особливо приємними, він любив запах зерна й борошна. З іншого боку був запах добрив, просто нестерпний, до якого йому довелось довго звикати. У той час фосфати ще не набули поширеності як хімічні добрива, замість них використовувалось добриво, яке виготовлялося з подрібнених тваринних кісток, зібраних на смітниках. Запах був гнилий, украй неприємний. Однак Меєру доводилось із ним стикатись щоразу, коли він сидів на мішках, супроводжуючи вантаж від залізничної станції.
Згадуючи це період свого дитинства, він резюмував:
«Так, разом із раннім вихованням і навчанням, я пізнавав і серйозні сторони життя. Я зрозумів, що життя не є таким простим і безжурним, як думає сучасна молодь. Я усвідомив, що мої батьки мали працювати дуже тяжко, аби заробити на скромне життя, забезпечити лише найнеобхідніше, і що моїм обов’язком було допомагати настільки, наскільки я міг. Це відчуття обов’язку виховало у мені серйозність, що зовсім не відповідала моєму вікові, і залишило слід на все моє життя. Я ніколи нічого не вимагав від інших і нічого не сприймав як належне. Я відчував вдячність до своїх батьків за все, що мені було дано».
Навчання у хедері
Меєрове навчання розпочалося у віці чотирьох років, коли він почав відвідувати єврейську початкову школу – хедер. Вранці за дітьми приходив молодий чоловік, якого називали белфер – своєрідний помічник меламеда (учителя). Сам меламед зазвичай був людиною вченою, обізнаною з основами релігійної літератури; він був побожним, але часто жив у злиднях. Це аж ніяк не був дипломований учитель, із набором педагогічних чи освітніх методик. Це була людина з доброю науковою підготовкою, яка з якихось причин не була здібною до комерційної діяльності, або ж пробувала займатися бізнесом і зазнала невдачі. У кожному маленькому штетлі кілька меламедів конкурували між собою. Іноді котрийсь із них мав репутацію кращого у роботі з початківцями, які мусили вивчити алеф-бет, щоб згодом читати молитви; інший краще працював з шестирічними дітьми, які вже перейшли до вивчення Хумеша (П’ятикнижжя). А ще інший вважався найкращим для більш підготовлених десятирічних хлопців, котрі уже студіювали Талмуд.
Час запису до хедеру зазвичай припадав на холь га-моед Песах (у проміжні, напівсвяткові дні свята Песах, між першим і останнім святковими днями). Це не було записом у сучасному розумінні. Вибраного меламеда просто запрошували до дому батька, балбоса (господаря), і там домовлялися, скільки коштуватиме навчання за зман – термін, що тривав до наступного Песаху. Меламед отримував невеликий аванс, а решту виплачували протягом року нерегулярними внесками. Навчання починалося відразу після Песаху.
Хедер зазвичай займав одну кімнату з великим дерев’яним столом у центрі – найважливішим предметом меблів. Навколо столу стояли дерев’яні лави з трьох боків, а з четвертого боку – менша лавка або стілець. У кутах кімнати стояли ліжка, де вночі спала родина меламеда. Уздовж однієї зі стін розташовувалася кухня – точніше, піч, біля якої протягом дня щось готувала ребецина[13]. У коридорі, що вів з вулиці до хедеру, стояла бочка із водою, частково накрита дерев’яною дошкою, а зверху лежав металевий стакан (переважно іржавий). Підлога була дерев’яна, стіни та стеля оштукатурені й побілені.
Белфер приводив дітей приблизно о восьмій ранку, їх саджали за стіл на лави. Двоє чи троє хлопців ділили один молитвослов, надрукований великими літерами. Меламед підходив до кожної дитини і вказував так званим тейтелем (заточеним дерев’яним тримачем для пера або іноді ножем для конвертів) на єврейську літеру, промовляючи її. Усі голосно повторювали за ним. Белфер, який завжди був поруч, уважно стежив за кожною дитиною. Такий ритм навчання тривав тижнями, щодня додавались нові літери. Повторювання вголос відбувалось певним співучим інтонаційним ритмом, причому меламед використовував маленький батіг, так званий канчуг (турецького походження), аби діти залишалися уважними й зацікавленими. Адже дітям непросто було зберігати концентрацію протягом трьох-чотирьох годин навчання.
Дітей зазвичай записували на повний день, шість днів на тиждень. Белфер відводив дітей додому опівдні на головний обід (mittag) і забирав їх знову близько другої години. Між третьою та четвертою годиною після обіду белфер брав великий кошик і обходив домівки учнів, збираючи для них якісь перекуси. Коли він повертався, нам давали коротку перерву, і белфер роздавав кожній дитині те, що для неї принесли. Меєр згадував, що найбільше його у той час дивувало, як белфер умудрявся все це правильно роздати, адже у кожної дитини був свій перекус, а в хедері було двадцятеро-тридцятеро дітей. А також закцентував на тому, що «під час післяобідніх перерв діти трохи пізнавали й економічну відмінність між класами». Адже дехто отримував такі делікатеси, як бейґл[14] чи куґель[15]; інші мали лише шматок хліба, намазаний мармеладом. Ці післяобідні перекуси у Меєра ніколи не були надто вишуканими. Заняття закінчувались близько шостої вечора і белфер відводив дітей додому.
Белфери були бідними євреями. Меєр згадував їх як дуже нещасних людей. Ті, яких він зустрічав у Мостиськах, не були уродженцями цього штетлу, а приходили з інших місць. Вони працювали на меламеда за житло й харч, хоча й сам меламед ледь-ледь мав змогу прогодувати свою зазвичай велику сім’ю. Белферами ставали юнаки, які були недостатньо здібними, щоб стати талмудичними вченими, а також не зуміли опанувати якогось ремесла.
Торкнувся Меєр і санітарного стану хедера, який був жалюгідним. Дерев’яні підлоги не мили й не чистили від свята до свята; вікна ніколи не відчинялися; бочку з водою наповнювали раз чи двічі на тиждень. Вода надходила здебільшого з відкритої криниці (водогону не було) і завжди була теплою. Досить часто в ній знаходилися маленькі червоподібні створіння. Звичайно ж, усі діти пили цю воду влітку, користуючись однією й тією ж чашкою та виливаючи недопиту воду назад у бочку. Кімната хедера завжди була наповнена мухами, які страшенно докучали учням. Вбиральні зазвичай знаходилися надворі – брудні, повні комах (чистили їх, може, раз на рік). Восени й узимку всі заносили у приміщення на взутті багнюку й сніг, тому підлога покривалася таким шаром бруду, що взимку вона служила дітям своєрідним «спортивним майданчиком» у приміщенні. Меєр занотував, що коли меламед виходив на кілька хвилин, учні виливали на підлогу воду й ковзалися по ній – вони бачили, що так роблять християнські хлопці на вулиці на замерзлій воді (про ковзани можна було тільки мріяти і загалом про них вони і не знали). Не дивно, що за таких умов у ранньому дитинстві Меєр перехворів на всі можливі недуги, включно з важким черевним тифом.
У зимові місяці, коли дні були короткі, щоденне відвідування хедера було справжнім випробуванням. Класна кімната опалювалась кухонною піччю, яка курилась, наповнюючи повітря димом, який пік очі. Після обіду, коли надворі стемніло, на великий стіл ставили гасові лампи, що теж смерділи. Вдома кожній дитині давали маленьку ручну лампу з восковою свічкою або невелику гасову лампу з ґнотом, щоб можна було знайти дорогу додому в темні вечірні години. Старші діти повинні були самостійно ходити до хедера й повертатися додому. Оскільки на вулицях майже не було ліхтарів, єдиним світлом було те, що відбивалося з вікон крамниць чи будинків уздовж дороги.
Канікул у навчанні майже не було. Дитина не йшла до хедера, хіба що коли захворіла. Якщо ж занедужав меламед, його заміняв бельфер. Звісно, учні мали канікули на релігійні свята, але вони були нетривалими. Навчання не проводились і у день обрізання новонародженого у штетлі хлопчика. Для дітей це була особлива подія – їх вели до дому, де мала відбутись цей важливий ритуал, вони проказували молитву «Гамалех га-Ґоель», а після цього кожен із них отримував маленьке печиво. Меєр зазначив, що не може з упевненістю стверджувати про загальність цієї традиції, однак у Мостиськах в єврейському середовищі так завжди робили. Вважалося, що читання «Гамалех га-Ґоель» маленькими дітьми є добрим знаменням для новонародженого хлопчика[16].
Була ще одна причина перерви у навчанні, якій діти, звісно, раділи, бо могли відпочити. Меламед був приватним учителем, який утримував школу без офіційної ліцензії. Однак освіта регламентувалась урядом й учителі мали бути затверджені після складання відповідних іспитів. Меєр згадує, що меламед ніколи не міг би виконати ці вимоги. Він мав би знати дві мови – польську та німецьку, хоча вони йому й не були потрібні, адже він навчав лише релігійних предметів на івриті та перекладав їх їдишем. Тож він навіть не намагався складати іспит. Євреї, які мешкали у Галичині, якось розуміли польську та німецьку мови, але читати й писати ними їм було важко. Таким чином, кожен меламед порушував закон, займаючись викладанням, і його школа вважалася нелегальною. За часів австрійського цісаря Франца-Йосифа щороку кожен меламед мав пред’явити свій дозвіл на викладання відповідним органам. Якщо він цього не робив, його засуджували до одного дня в’язниці. Отож щороку влітку наставав цей зловісний день – сумний для бідолашного вчителя, але радісний для дітей. Меєр зі своїми однокласниками з великою втіхою бігли додому й оголошували, що меламеда посадили до в’язниці й того дня хедера не буде.
Що ж до німецької мови, то євреї ставились до неї з великою повагою та інтересом. Меєр зауважив:
«Існувала певна симпатія до німецької мови, можливо, через подібність їдишу та німецьких коренів. Усі, хто говорив їдишем (а хто ж ним не говорив?), думали, що якщо вони говоритимуть повільніше, опускатимуть певні вислови з івриту й користуватимуться німецькими родами der-die-das (здебільшого невпопад), то вони вже говорять «дойч».
Звісно, це було зовсім не так просто, і згодом мені завжди було кумедно — коли я вже знав більше німецькою – слухати розмову між австрійським чиновником і єврейським прохачем із його версією німецької мови. […] Існував жарт про єврея, який намагався пояснити вірш німецького класика Фрідріха Шиллера їдишем своєму приятелеві. Коли його спитали, що він робить, він відповів: «Ех фердойч Шиллер», що означало – він перекладає Шиллера на німецьку мову».
Вивчення німецької мови вважалося гідним заняттям і навіть найпобожніші євреї не вбачали нічого святотатського у тому, щоб читати німецьку класику – Шиллера чи Ґете, або знати поезію Гейне. Гейне, як зауважив Меєр, був менш популярним серед чоловіків, ніж серед жінок, бо прийняв християнство[17]. Певним мірилом освіченості у єврейському середовищі була віденська німецькомовна щоденна газета «Die Neue Freie Presse»[18]. Її примірники доходили до Мостиськ зазвичай через багато днів після виходу – той, хто міг їх прочитати, зрозуміти та навіть прокоментувати, вважався високоосвіченою людиною. Меєр згадує, що передплатників цієї газети в містечку було дуже мало, вона вважалася розкішшю:
«У народі казали, коли хотіли підкреслити світську освіченість когось: «Він може читати сторінку з Neue Freie Presse так, як етикетку на пакетику цикорію». Цикорій був важливим складником нашої щоденної кави. Це означало, що людина читає німецьку газету так швидко і легко, немов би проглядає напис на цикорії».
Ситуація із польською мовою виглядала зовсім інакше. Меєр згадує, що її називали «ґойською»[19], а з якоїсь причини ще й «івуніш», що означало українську:
«Розмовляти польською між собою – не з поляками, які були навколо нас державними службовцями, суворими поліцейськими чи ремісниками – вважалося неприпустимим. А говорити польською в синагозі, якщо тільки не виникала потреба пояснити щось польському ґою, який дбав про піч чи освітлення у суботу чи на свята (так званий «шабес-ґой»), було просто святотатством – цілковито несумісним із нашим розумінням єврейської релігійної освіти.
Тільки німецькій мові та літературі надавали статус джерела світських знань».
Навчання у хедері займало майже увесь час, для ігор і забав його залишалось украй мало. Меєр не пригадує, чи була у нього в дитинстві якась іграшка. За винятком, хіба-що, маленького лука зі стрілами, який хлопці робили із вербової гілки, та сопілочки, яку йому купили у якогось селянина на базарі.
Солодощами для дітей були кілька шматочків цукру чи льодяники, які продавалися у крамниці з великої бляшаної банки: кілька штук за мідну монету, загорнуті в клаптик старої газети. Шоколад був великою розкішшю і траплявся лише у виняткових випадках.
До шести років Меєр відвідував хедер повний день, вранці та після обіду. У п’ять років він, разом з іншими дітьми, дійшов до того етапу, коли почав читати Хумеш (П’ятикнижжя) івритом та перекладати його слово за словом на їдиш. Це була важлива подія і було вирішено відсвяткувати її як годиться. Урочистість відбувалась у першу суботу після того, як хлопчик навчився читати частину тижневої глави (парше) івритом і перекладати її (що вимагало, звісно, чимало зусиль з боку меламеда) – тоді запрошували всіх друзів родини на післяобідню суботню зустріч. Звісно, запрошували й меламеда, відповідального за цей новий етап у навчанні хлопчика. Усі зібрані друзі родини витягали зі своїх жилетів золоті годинники на ланцюжках (майже всі мали по одному) і приколювали їх на маленькі груди хлопчика, наче медалі. Це було дуже цікаве видовище – бачити маленького хлопчика, на грудях якого висіло вісім-десять важких золотих кишенькових годинників із великими ланцюгами. Після цього хлопчик мав прочитати вголос частину тижневої глави з відповідним перекладом і необхідною мелодикою співу. Як тільки він закінчив, усі висловлювали задоволення, а красиві золоті годинники поверталися законним власникам. Ілюзія мати стільки справжніх золотих годинників тривала дуже недовго. Потім подавали вино, печиво, медовий пиріг та фрукти, і всі розходилися, натхненні церемонією та святкуванням.
Вивчення Біблії в оригіналі було завданням, над яким хлопчики-євреї трудились шість днів на тиждень. Існувало таке поняття, як «вархейрен». Маєр занотував у спогадах, що його батько (як і батьки всіх інших хлопчиків) викликав його у суботу після обіду, у час, коли діти традиційно хотіли гратись, і просив довести, що навчання минулого тижня не було марним. Це означало, що дитина мала продемонструвати все, чого навчилися за тиждень: читання, переклад і, за потреби, коментарі Раші[20]. Меєр зауважив, що іноді його батько не був задоволений поясненням, яке давав у школі меламед, і сам додавав свої коментарі. Це могло займати годину або більше, і єдиним способом трохи раніше піти гратися була допомога матері. Відвідування хедера тривало до шостого року життя, після чого хлопчик був готовий до державної початкової школи. Навчання у ній тривало зранку і до обіду, тому відвідувати хедер можна було тільки по обіді. Для шестирічної дитини таких режим дня був доволі виснажливим. Домашніх завдань у державній школі задавали чимало, а в хедері навчання ставало все складнішим, оскільки розпочиналось вивчення Талмуду, ґрунтовно розглядались питання релігійного та цивільного права.
[1] Handbuch des Lemberger Statthalterei-Gebietes in Galizien fur das Jahr 1860. Lemberg, 1860. S. 254, 256, 262.
[2] Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem księstwem krakowskiem na rok 1870. Lwów, 1870. S. 494, 499-500.
[3] Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem księstwem krakowskiem na rok 1880. Lwów, 1880. S. 452, 456.
[4] Тут йдеться про «three R’s» – базові навчальні предмети – читання, письмо й арифметика (reading, writing, arithmetic), – які викладають у школі малим дітям. Нерегулярність цієї абревіатури ґрунтується на фонетиці, а не на правописі. Вважається, що сам вислів з’явився на початку ХІХ століття.
[5] Хумеш – це П’ятикнижжя Мойсея (Тора) у друкованому виданні, книгою, на відміну від Тори у форматі сувою.
[6] Меламед – релігійний наставник, учитель в хедері.
[7] Кашрут – поняття, яке стосується регламентації певних практичних дій євреїв, зокрема, настанов щодо приготування їжі, можливості вживання певних продуктів.
[8] Про Германа Діаманда див.: https://en.wikipedia.org/wiki/Herman_Diamand
[9] Даян – в іудаїзмі релігійний суддя, член бет-діна (суду).
[10] Мозес Мендельсон (1729-1786) – єврейсько-німецький філософ, екзегет і перекладач біблійних текстів, критик, основоположник і духовний лідер руху гаскала («єврейської просвіти»), «німецький Сократ». Мендельсоновий переклад «П’ятикнижжя» (Тори) у 1793 р. був новаторським, мав на меті зробити священні тексти доступними для єврейської молоді, сприяти їхній просвіті й мовному оновленню. Він використовував літературну німецьку мову замість їдишу, зберігаючи єврейську оригінальність. Цей переклад викликав гостре невдоволення в ортодоксальних рабинів, в деяких містах книги публічно спалювали.
[11] Про рабина Єзекіїля га-Леві бен Єгуда Ландау (1713–1793), відомого як «Нода бе-Єгуда» (за назвою головного його твору) див.: https://silatehilim.com/kivrei_tsadikim/%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D0%B0-%D0%B1%D0%B5-%D0%B9%D0%B5%D1%83%D0%B4%D0%B0/
[12] Реб – це форма звертання, вияв поваги до єврея чи рабина (щось на кшталт «пан» чи «шановний»); не плутати з ребе, адже це не звертання, а назва хасидського духовного провідника.
[13] Ребецина (також ребецин, ребецін) – дружина рабина або ребе, почесне звертання до неї в єврейській традиції.
[14] Бейґл – традиційна страва єврейської кухні, кругла булочка з діркою посередині із дріжджового тіста, з додаванням цукру чи меду. За класичним рецептом бейґл спочатку кип’ятили у воді, а потім випікали.
[15] Куґель – традиційна єврейська запіканка із картоплі чи локшини, яєць, цибулі гусячого жиру чи олії та спецій. Також готували солодкі куґлі – з цукром і родзинками.
[16] Га-малах га-Ґоель – молитовне звернення «Ангеле-Викупителю» / «Ангеле, що визволяєш»; це слова із благословення Якова синів Йосифа – «Ангел, що рятував мене від усякого лиха, нехай благословить цих хлопців. І в них нехай перебуває моє ім’я та ім’я моїх батьків, Авраама й Ісаака. Нехай вони зростають многотою посеред землі» (Бут. 48:16).
[17] Генріх Гейне (1797-1856) народився в родині єврейського торговця Самсона Гейне й Бетті (Пейри) ван Гелдерн у місті Дюссельдорф на Рейні. 1825 р. він прийняв християнство (лютеранство).
[18] «Die Neue Freie Presse» («Нова вільна преса») – щоденна газета, яка виходила у Відні з 1864 до 1938 рр.; одне із найавторитетніших ліберальних видань Австро-Угорщини та Австрії.
[19] Гої – це неєвреї; це слово може вживатись у формі етно-релігійного означення, а тому у нейтральному контексті, або ж набувати зневажливого відтінку – найчастіше у розмовному чи публіцистичному вжитку.
[20] Коментарі Раші – це класичні тлумачення Тори та Талмуду, створені рабином Шломо бен Іцхаком (Раші, бл. 1040-1105).