На початку ХХ ст. у Львові почали з’являтись перші стаціонарні кінотеатри. На провінції така новинка з’явилась значно пізніше. В Судовій Вишні фільми почали демонструвати наприкінці 1920-х рр. Уривкова інформація, збережена у поодиноких джерелах, не дає можливості детально розповісти історію кінотеатрів у містечку, однак ті дані, якими ми послуговуємось, засвідчують незначну успішність такого підприємництва. Порівняно невелика кількість населення (приблизно 5 тис.), на загал незаможного, не давала підстав на прибутковість цієї справи. Однак охочих започаткувати у Судовій Вишні покази фільмів це не відлякувало.
Відомо про принаймні трьох осіб, які клопотали про ліцензію на відкриття кінотеатру у Судовій Вишні наприкінці 1920-х рр. – Адольфа Гааса, жителя Городка, та місцевих жителів Пауліни Гайтцер і Мар’яна Коляджина. Перший із них у своєму проханні, направленому 9 березня 1929 р., зазначив, що оператором матиме Яна Гаєвського – фахівця, вписаного у львівський реєстр професійних операторів кіно. Також він обіцяв у випадку позитивного для себе розгляду справи перебратись на постійне проживання до Судової Вишні. Кінотеатр Гааса мав назву «Марисенька». Певний період він точно функціонував, бо 16 лютого 1930 р. у воєводство була направлена заява на продовження ліцензії на поточний рік.
Пауліні Гайтцер у воєводстві відмовили у ліцензії із формальних причин (яких саме – невідомо). Мар’ян Коляджин, емеритований суддя місцевого гродського суду, скористався із підготовлених нею планів будинку Польського народного дому, де відбуватимуться покази, і надіслав їх разом зі своєю заявою-проханням 25 травня 1929 р. Його кінотеатр мав назву «Марія» – в честь дружини. У воєводстві, розглядаючи заяву, зауважили, що зала, де планувались покази фільмів, не має мати більше 170 глядачів. Використовувати балкон для розміщення відвідувачів заборонили з огляду на дерев’яні сходи.
М. Коляджин отримав дозвіл, але надіслав у воєводство ще одне звернення, яке мало суттєве доповнення – до ліцензії на показ фільмів потрібно було вписати ще двох осіб – Юліуша Гайтцера й Еміля Ризінського. Заявник зізнався, що оскільки перебуває на пенсії, то не посідає необхідних коштів, аби кінотеатр розпочав діяльність. А тому він уклав угоду про спілку із названими особами, перший із яких, Ю. Гайтцер, секретар ґміни, а другий, Е. Ризінський, – місцевий купець. Коляджин просив про розширення ліцензії. Важливим аргументом, який мав би переконати чиновників у воєводстві, було (на його думку) те, що показ відбуватиметься саме у Польському народному домі.
Для кінопоказів наприкінці 1920-х рр. безумовно використовувався і Український народний дім. Точно невідомо, про яке приміщення у своєму клопотанні писав А. Гаас, однак із пізніших документів випливає, що 1929 р. велику залу НарДому із бічними кімнатами обстежили і визнали цілком придатними для кінопоказів. Кінотеатр тут певний час мала фірма «Kandiak i Ska» (Адама Кандяка із Городка).
Наступні клопотання про отримання дозволу на відкриття кінотеатру з’являються в другій половині 1930-х рр. 14 листопада 1936 р. місцеві мешканці Бертольд Ротман, який володів місцевою електрівнею і був співвласником млина, та Мойсей Метцґер – електрик на тому ж підприємстві, отримали від керівництва Українського народного дому дозвіл на оренду приміщення для кінотеатру. Це була одна із умов отримання ліцензії. Заяву до воєводського правління Б. Ротман надіслав за посередництвом староства, як і годилось, 1 грудня 1936 р. У ній, серед іншого, він підтвердив наявність у нього необхідної звукової апаратури й іншого обладнання, яке відповідало технічним вимогам. Заявник стверджував, що дотепер кінотеатри у Судовій Вишні не могли довго втриматись, оскільки містечко було невеликим і не могло забезпечити тої кількості глядачів, яка б гарантувала заробіток. Перевагою підприємства Ротмана було те, що він володів електрівнею, а тому запевняв у своєму зверненні, що електроенергію кінотеатр отримувати на особливо вигідних пільгових умовах. Також, як аргумент, він написав у заяві, що є військовим інвалідом і членом «Союзу військових інвалідів Республіки Польща». Кінотеатр «Аполло», що також зазначив Ротман, дозволить працевлаштувати декількох безробітних, а також збільшить дохід, який міська рада збирає як оплату на користь Польського Червоного Хреста та Фонду праці. Показ фільмів навряд чи обіцятиме значний зиск, навпаки, доведеться, принаймні на початку, покривати дефіцити, однак, на його думку, функціонування у містечку кінотеатру є важливим з погляду культурно-освітнього, бо місто значно віддалене від більших осередків, а тому його мешканці позбавлені можливості користати із культурно-відпочинкових імпрез, що негативно позначається на культурному рівні, зокрема, шкільної молоді.
22 грудня 1936 р. з Мостиського староства надійшло повідомлення до Постерунку поліції у Судовій Вишні щодо того, чи немає якихось заперечень у функціонуванні кінотеатру з погляду публічного інтересу; ствердну відповідь, що все в порядку, з постерунку надіслали 24 грудня 1936 р. Також презес відділу «Союзу військових інвалідів» у Судовій Вишні Фр. Кассан підтвердив (23 жовтня 1936 р.), що Бертольд Ротман є військовим інвалідом і має інвалідну книжечку.
Однак у воєводстві із дозволом не поспішали. З’явились певні вимоги щодо приміщення. Йшлося насамперед про необхідну кількість входів і виходів, при тому вони мали бути певного розміру. Оглянувши план великого залу НарДому у Судовій Вишні, у воєводстві розпорядились, що потрібно зробити ще одні двері для виходу одразу на вулиці. Оскільки про це рішення оголошено було у жовтні, то у тексті прямо вказувалось, що зараз не час для цементних робіт, а тому це потрібно буде зробити навесні 1938 р. Ротман, знову через староство, наприкінці листопада 1937 р. звітував про ті роботи, які були проведені для адаптації приміщення. Зокрема, вказав на інсталяцію електричного світла, яка була здійснена згідно приписів – проводи заховали у бергманівські трубки під штукатуркою. У тій же заяві він просив, аби його справу розглянули якнайшвидше і скаржився, що через зволікання несе матеріальні втрати.
Наприкінці того ж 1937 р. у Б. Ротмана з’являється конкурент – Кароль Костеркевич з Мостиськ. У своєму зверненні про ліцензію він ствердив, що впродовж трьох років очолює кінотеатр «Сокіл» у Мостиськах, при тому пожалівся, що дохід із показу фільмів мостищанам настільки малий, що його не вистачає навіть на найскромніше утримання. Тому, отримавши концесію ще й у Судовій Вишні, К. Костеркевич сподівався забезпечити собі більш-менш гідне утримання. Цікаво, що у своїй заяві він ствердив, що управління Українського народного дому скасувало угоду про надання залу Ротманові і Метцґерові через недотримання якихось умов, а відтак надасть це приміщення йому (на полях цієї заяви чиновник у воєводстві зазначив олівцем «Чи це правда»).
Накінець, аби не поступатись Ротманові, Костеркевич зазначив, що є членом «Союзу польських легіоністів». Його приналежність до товариства підтвердило управління мостиського відділу (Костеркевич був легіоністом 1 полку уланів «Beliny», мав відзнаку – Хрест Незалежності).
Б. Ротман отримав схвальний відгук від мостиського старости Євгена Добошинського, однак це не пришвидшувало процесу розгляду справи. Перепоною було, серед іншого, і те, що в НарДомі навідріз відмовились вибивати у стіні ще одні двері (про що староста повідомляв у воєводстві). У лютому 1938 р. Ротман написав ще одне звернення, підписавши його «Бертольд Ротман – інвалід з Судової Вишні». У ньому він скаржився, що закупив апаратуру на суму 4000 зл. і винайняв найкращу у місті залу. Згадав і Костеркевича, зазначивши, що той не має апаратури, а до того ж не є мешканцем Судової Вишні. Він сподівався переконати чиновників із воєводства, що підприємство його конкурента із Мостиськ приречене на невдачу, акцентуючи при цьому на своїх перевагах, пов’язаних із, як згадувалось, електрівнею та механіком, який був водночас «кваліфікованим кінооператором». Отримання ліцензії кимось іншим дуже скривдило б його – бо довелось би продати апаратуру за безцінь, а кошти на облаштування приміщення просто б були втрачені.
Невдовзі з’явилось повідомлення бурмістра Судової Вишні Володимира Пайгерта, який повністю підтримував Ротмана. Однак на той час у Мостиському старостві встигли доволі ґрунтовно вивчити цю справу – на поверхню сплили досить цікаві факти. 10 березня 1938 р. мостиський староста повідомляв у воєводство, що звукова апаратура, про яку писав Ротман, насправді належала Мозесу Метцґеру і його дружині, мешканцям Судової Вишні. Що ж до листа Ротмана від 11 лютого, то староста засвідчив наступне: згідно зізнань управління кооперативного банку «Український народний дім» від 6 березня 1938 р. усі адаптаційні роботи у залі в зв’язку зі створенням там кінотеатру здійснила своїм коштом Дирекція НарДому, а не Ротман. Більше того, угода про оренду залу була підписана з Метцґером, а не з Ротманом, і ця умова 1937 р. припинила свою дію. І ще: механік електровні, який мав бути зі слів Ротмана оператором, жодними подібними навичками не володів.
Натомість Костеркевича староста похвалив, зокрема, зазначив, що той придержується усіх постанов влади. Він винаймав фільми і показував їх у Мостиськах лише двічі у тиждень, що приносило йому суттєві втрати. Тому покази ще й у Судовій Вишні могли виявитись для його справи рятівними.
У листопад 1938 р. на авансцені знову з’являється Мар’ян Коляджин, при чому демонструє посвідчення про винайм приміщення в НарДомі і просить про концесію на показ кіно упродовж 1938-1939 рр. 14 лютого 1939 р. про своє прохання Львівському воєводству нагадав Кароль Костеркевич. Але найцікавіше звернення зареєстрували у цивільній канцелярії президента Польщі Ігнація Мосціцького 15 березня 1939 р. Його авторкою була Фріда Метцґер, дружина Мозеса. Подаємо його повністю, зберігаючи стилістику:
«Звертаючись з великою просьбою до Любого Батька!
Народилася я 1-го лютого, коли відбуваються Іменини Любого Батька, мріяла, що буду щасливою, в молодих літах стала сиротою, почала працювати, склала кілька сот злотих і вийшла заміж. Купили ми собі кіноапаратуру і не можемо одержати кіноліценції, при якій мій чоловік уміє працювати. Платимо податок, а доходу не маємо. Хотіла я звернутися з тією великою просьбою вже кілька місяців, але боялася відважитися, снилося мені кілька разів, що кіно є в русі, ах, як я тішилася, так дуже прошу Любого Батька про відповідь, куди я маю звернутися, і я певна, що одержу відповідь. Зостаюся завжди вдячною, обіймаю і цілую ручки Любого Батька.
Фріда Метцґер, Судова Вишня, дня 13/III 1939»
Звісно, після такого листа на вимогу воєводства у старостві підготували черговий звіт щодо питання дозволу на показ фільмів. Фріда Метцґер, яка своїм емоційним проханням намагалась пришвидшити бюрократичні процедури, не добилась цього, а тільки погіршила своє становище. З’ясувалось, що кіноапаратура належала саме їй. А тому, як твердили у старостві, той, хто отримає право на кінотеатр, так чи інакше муситиме мати «тиху» спілку з Фрідою Метцґер. Більше того, там дійшли висновку, що це власне вона хоче мати дозвіл і керувати кінотеатром, а М. Коляджин чи К. Костеркевич – це лише підставні особи.
Фінал цієї боротьби за кінотеатр у Судовій Вишні залишається через брак даних відкритим. Із вибухом війни, очевидно, це змагання стало неактуальним для усіх сторін.