(Друга частина)
– Ви пам’ятаєте день, коли ви покинули Судову Вишню?
– Так, дуже добре. Вже приходили совєти. Ще не мешкали в нашому домі, але вже були у місті. І мама зорієнтувалась, зі страху, бо людей лякали, як то буде дальше. Мама боялась залишатись самою і хотіла поїхати до родини. Бо ж мала ще свою маму, сестру, батька, родину в Лімановій. Що вона мала там (в Судовій Вишні – ред.) сама робити? І як прийшли до нас додому совєти, то кривди нам не зробили, але відразу був бруд і сморід, забили відразу туалет. Їли курей, а кості кидали на підлогу. Мама була в жаху. Бо ж уявіть: сама жінка з дітьми і старенькою бабцею, яка ледь ходила.
– Як мама залишилась сама, то управляла цегельнею, цілим господарством?
– Так. Там нічого нового не відбувалось, бо йшла війна. Ну, і Юзеф Івашко, і Зося Кушикова, і ще дві особи, тільки я не пам’ятаю, була Марія і Ясь…
– Марія – це хто?
– Така Кушикової приятелька. Чи родичка. Вона їй допомагала.
– А Ясь?
– А Ясь завжди з Івашком був. Дуже добре знався на конях.
– То був якийсь помічник у вас?
– Не знаю. Але дуже симпатичний був той Ясь.
– Івашко залишився?
– Так, бо ж він мав дружину, дітей, господарку.
– Але Ваш батько пішов до війська.
– Ну так, ще тоді. То був або кінець травня, або початок червня.
– А Івашко?
– А Івашко цілий час залишався.
– Ви пам’ятаєте, як то було? (від’їзд – ред.)
– Ми вже тоді дуже боялись. Частина дому була занята.
– Совєтами?
– Так. Вони мали весь перший поверх, а на партері канцелярію мого батька.
– Ви пам’ятаєте, як та канцелярія виглядала? Ви туди дитиною заходили?
– Так. Там було бюрко дуже велике і полиці з книжками та паперами. Багато шухляд. І декілька крісел. Як вони (радянські військові – ред.) там поводились я не пам’ятаю. Івашко натоді почувався нашим опікуном. Одного разу він прийшов і сказав: «Тікайте! Тут стає небезпечно».
– До мами, так?
– Так. Німці почали забиратись, повністю, і мали ліквідувати тимчасову переправу через Сян. А мама каже: «А коли?», на що він їй: «Зараз». Звісно, мама мала при собі якісь гроші. Івашко приготував бричку, під сидіння дав дуже багато сіна, мішок вівса, казав: «Ви собі з їдою дасте ради, але кінь не піде без їди». І то були коні, на яких ми не їздили, то були дві молоді кобили. Він знав, яких слід взяти. Дав добру упряж. Пробував зробити на візку будку, але цього не вдалось зробити. Тому такого нічого не було. Мама взяла парасолі, коцики. І моя мама… а, ще одну річ я забула сказати. Коли Івашко нам те все зібрав, то мамин брат служив у війську. Ну, всі пішли до війська. Він був набагато молодший від мами. Зійшов у Львові з панцирного поїзда, усі зійшли, бо уже була капітуляція[1]. Він служив у генерала Мачека[2], був підпоручником. То вже був великий офіцер. Він також прийшов, він був пару годин у Судовій Вишні. Помився, добре наївся, перебрався, мама йому ще якісь сорочки свіжі дала; правда, він був дуже високим, а мій тато ні. Але якось було… Мама йому все приготувала. І він сів на козли[3], він їхав. А мама біля нього сиділа. А ми з бабцею позаду. І ще Зося Кушикова нам дала якісь канапки на дорогу і термос з чаєм. І – до побачення. Кінець.
– І що ви з собою ще взяли?
– Нічого.
– Якийсь одяг, якісь родинні пам’ятки?
– Мама взяла коци, якісь дитячі речі спакувала. Собі якісь речі з одягу.
– Розумію. Чи пам’ятаєте цю господиню, яка працювала у вашого батька, тоді, коли вас змусили покинути Судову Вишню?
– Ну, була з нами Зоф’я Кушикова.
– То вона поїхала з вами?
– Ні-ні, вона нас відправила. Помогла пакувати речі для дітей.
– Ви пам’ятаєте, як вона виглядала?
– Пам’ятаю. Була дуже вродлива. Брюнетка. Молода. Мала доньку. Її чоловік був кочегаром у цегельні. Мала донечку, назвала її Ольга (моя мама була Ольга). Ну, і мама, звісно, як хресна, завжди… дуже цінувала їх, хотіла відплатити їм за серце, за щирість. Не було такого, що людина людину боялась. Чи один одного встидався, чи вважав, що той є гіршим. Такого не було ˂…˃ при різниці у заможності, при різниці соціальній, та навіть історичній, бо… я була чотири роки в Алжирі лікарем, на контракті, Міністерство здоров’я давало таку можливість, а я скористалась, бо я знаю французьку мову. Тому я могла вибиратись лише до французької Африки. І мені написали у моєму паспорті, що я народилась в СРСР. А тамошній якийсь чиновник питає: в якому місті? А вони мені ще помилку зробили: мало того, що написали в СРСР, то ще перекрутили країну і місто.
– І яку ви отримали країну?
– Мені написали Львів. А місто – Радянський Союз. Потім виправляли то перед самим відправленням.
– А ще пам’ятаєте… значить, Кушикова – то була молода жінка, брюнетка…
– Брюнетка, дуже зграбна, швидко ходила, завжди усміхнена, поцілувала, за вухо потягнула.
– А її донька, бавилася з Вами?
– Ні, вона була зовсім маленька. Ще менша, ніж мій брат.
– А ви пам’ятаєте її, Кушикова приходила з нею?
– Ні, тільки сама. Ну, то ж був великий будинок. Два пси були.
– Чи збереглась якась кореспонденція вашого батька і мами?
– Ні. Вони померли обоє в Кракові. Я дуже багато речей повикидала. Вони не надавались до публікації. Але мої батька дуже часто не розлучались. Вони мали багато кореспонденції з тими, хто залишився закордоном ˂…˃ (показує фото з Ліманової – ред.). У нас завжди був пес, завжди.
– А карету Ви мали?
– Ні, ніколи. Найбільше – це бричка. На ній була будка, на випадок дощу. А карети не було (показує фото своєї родини біля палацу, зокрема свого брата – ред.). Це мій брат. Він загинув у дорожній аварії. Закінчив архітектуру.
– А де був в’їзд до палацу з боку вулиці?
– Палац стояв до вулиці заднім фасадом (зачілком – ред.)
– Тобто, до в’їзду він розташовувався заднім фасадом. А як виглядав в’їзд?
– Була лука, невеличка, дорога, якою минали бік дому і в’їжджали під під’їзд.
– Там була якась брама, яку замикали?
– Напевно була, але внизу, уже при вулиці. А тут, між цегельнею (і палацом – ред.) – ні. ˂…˃ Ці всі фото я позбирала по людях, бо ми таких речей з собою не взяли.
– Це Ви позбирали по родині?
– Так.
– Маю ще питання щодо моста над рікою. Чи він і тоді був, так само як тепер? Ви щось пам’ятаєте про нього?
– Ні. Я тільки пам’ятаю, як мій батько вибрався додому в 1939 році, коли уже була підписана капітуляція, і вивозили до Катині[4], а батько мундир гарно зложив і в своєї кузинки повісив у шафі, і пішки пішов додому. Але перейти йому уже не вдалося. Уже така навала йшла на Польщу… Але потім уже якось добрався…
– Добрався куди?
– До Ліманової. Але як зайшов до Ліманової, десь в березні, чи в лютому ˂…˃, він надіявся, що тут дізнається, що з мамою. То було таке місце, де… це був такий магніт. І мама: «Кшисєк! Кшисєк!»… а ще жив наймолодший татів брат, Зигмунд ˂…˃ А мама з нами… Відправляла нас Кушикова і Юзек Івашко. Ми виїхали до Перемишля. Але уже переправи через Віслу не було, взагалі. А понтонний міст якраз німці спускали. Вуйко залишився з нами і бабцею біля брички, а мама пішки пішла до сторожі (понтонного моста – ред.). Мама знайшла серед них такого офіцера, якого найменше боялась, і попросила: «Прошу пана, у мене двоє дітей, маю хворого брата, чоловіка при мені немає, маю стареньку свекруху і мушу там дістатись, бо я маю там родину в губернії. Я не маю нічого, тільки найближчих людей і ті дві кобили, які нас тягнуть. Але вони уже не перейдуть через ті човни які вже…»
– Колихаються…
– Трясуться. Бо то були коні не призвичаєні до цього. «Чи міг би пан мені допомогти?» І він покликав двох хлопців ˂…˃ і перепровадив через міст. Як нас перевів через міст, то мама з вуйком поклякали на землі… що нам взагалі вдалось перейти в сутінках через міст, який трясся… А батько, як впав, то прийшов лікар…
– А де впав?
– Як зустрівся з мамою. Поцілував її в руку і упав.
– В Лімановій?
– Так, в Лімановій. Дуже замерз, мав відморожену ногу. Ну, але… родина не є тільки для фотографії. Те, що військові приходили з неволі в різному стані, це було в той період історії дуже часто. Видужав через два чи три місяці. Однак нам не було дозволено до нього ходити. Боялись, що ми принесемо йому якийсь нежить чи ще щось. Ні, ну, ми там трошки до нього заходили. Але ми не могли йому, наприклад, скакати по голові як вдома. І тепер – що робити дальше? Як тільки батько трохи набрався сил… 8 км від Ліманової знаходиться кляштор оо. Цистерціанців, які мали значні земські маєтності, а мій тато знався на рільництві, на конях, на лісі. І до них – чи немає роботи? Дали нам помешкання, в такому будинку, де було три кімнати і кухня. Хтось мешкав там, і ми мусили почекати… Поділились з нами і подушкою якоюсь, і ковдрою, якимсь одягом, в родині познаходилось. А під Лімановою, в Пшешовій мешкала така найстарша батькова сестра, яка дуже хотіла зайнятись бабцею. Вона уже давно була вдовою, а її син, який закінчив школу офіцерських кадетів у Львові, акурат в 1939 р., був хорунжим в армії. В битві під Кутно[5] був поранений, і німці взяли його в полон та доставили до шпиталя, в Ополє. А моя цьоця взяла капелюх… говорила німецькою дуже добре, була старшою сестрою батька, і була надзвичайно відважною людиною. Взяла все, що мала: трохи біжутерії, трохи грошей. Усе, що мала. Без візи, чи дозволу, чи якогось такого німецького паспорту, тільки мала кенкарту[6], що працює. І поїхала в Ополє. Він, бідолаха, лежав, хотіли йому відтяти ногу. А мав поранення у п’яту, яка не заживала. І була там монахиня, шаритка[7], з таким чудернацьким капелюхом, яка йому сказала: «Не дозволь, аби тобі відтяли ногу. Я тобі допоможу, буду робити перев’язки, аби ти зміг стати на ту ногу». І вона ще сказала: «Слухай, якщо хочеш когось із родини повідомити, то це не дозволено, але я такий лист тобі вишлю». І вислала такий лист. І та моя цьоця взяла з собою, окрім речей якихось у валізку, бо все цінне мала на собі, взяла з собою ще пістолет (сміється – ред.). Поїхала потягом. Без документів. А говорила чудово німецькою. Ніхто її про документи не питав, білет вона мала. Приїхала, забрала хлопця, привезла додому – під Лімановою мали такий маленький маєток в Пшешовій. Натоді Ромек ще не мав і двадцяти років…
– Ромек – це хто?
– Це той хлопець. І тут в Кракові вдалось знайти шевця, який йому на ту п’ятку зробив взуття. Він завжди трохи накульгував. Але міг ходити, бо взутись у звичне взуття він не міг. То все-таки позросталось, але та п’ятка була здеформована – в одному місці її бракувало, в іншому було забагато. І вона привезла його. А пістолет викинула (сміється – ред.).
– А можу я ще запитати Вас, маю ще декілька питань до цього періоду перед війною…
– Дуже прошу.
– Цей міст над річкою – чи він служив для в’їзду на території палацу?
– Ні. В’їзд був один, від головної дороги, так внизу.
– А щодо гаражів…
– Гаражів взагалі не було. І не було автомобіля. Натомість завжди були чудові коні, завжди були машталери, завжди були чоловіки, які обслуговували коней. Бо ті всі коні мали метрики. То були такі парадні коні. Один із них мав бути виставлений на виставці, лоша, мало 21 місяць чи два роки… не знаю. Молодий жеребець. Завантажували його у вагон пару годин. Аж вкінці прийшов машталер з Державного стада жеребців[8] і сказав взяти коц та затулити йому очі, нічого не говорити, лише завести його задом наперед. А Івашко держав його до Львова за вуздечку, бо боявся, щоб головою не ударився в стелю вагона. Показали його на виставці. Усі коні мали трохи сіна, такий жолоб, посхиляли голови над ними, а наш кінь взяв той жолоб в зуби і його… (сміється – ред.). Звісно, це був жеребець, це не був кастрований кінь. Гарний! Тато казав, що міг собі за нього купити два фіати, але… (сміється – ред.). Він стільки разів в армії був, служив в артилерії, він жив на коні. Він з кіньми щодень жив… Я ще дещо вам покажу – це моя печатка (знімає печатку з пальця – ред.), залишилась від тата. Він отримав цю печатку від свого батька. В битві над Стоходом[9] спав вночі в якомусь наметі, не було вже достатньо сіна для коней, і потрібно було по сіно з’їздити. І він поїхав сам. Завантажили те, що він мав привезти, і він повернувся. І виявив, що печатки немає.
– А це родова печатка?
– Так. Десь спала йому. Цілу ніч не спав, а наступного дня знову мав їхати знову по сіно. А їхали через болото і ординарець[10] йому каже: «Пане поручнику, кінь вдарив підковою по залізу». І тут надбив камінь (показує на печатці – ред.).
– Дійсно, бачу.
– Ніколи цей камінь не вилетить. Я цю печатку постійно ношу. Для чого батько мав цю печатку з собою? Це вам знадобиться. Не було жодних мобільних телефонів, різних інших речей, на війні не було підписів, а батько часто мусив якийсь звіт написати після завдання чи події. А як йшов кур’єр, то мій батько не мав якогось лаку, аби залакувати, печатку якусь поставити, а це ж є печатка…
– Це герб Вашої родини?
– Так, Ноґа. Було відомо, що хтось інший цього на пальці немає. Ось така була історія (сміється – ред.).
– А Ви знаєте, хто був першим власником цієї печатки?
– Мій батько, отримав її від свого батька.
– А його батько?
– А цього не знаю. Вони мали, бо… якщо люди мали студії, якісь посади, так, то був спосіб для (завірення документів тощо – ред.)
– Але наскільки старою є ця печатка?
– Вона буде мати десь 150 років. А це є перстень цієї бабусі (знімає з руки – ред.) ˂…˃ Я є четвертою особою, яка ним володіє.
– Дуже гарний. Як бачу він золотий?
– Так, і дуже гарні каміння.
– А які, знаєте?
– Це сапфір і такі малі діамантики.
– Ще таке питання: чи знаєте щось про будинок – резиденцію поблизу палацу по вул. Заводська, 11? (так званий гостьовий будинок – ред.)
– Не маю поняття… В Довгомостиськах проживав добрий татів друг полковник Филипович, який загинув у Харкові. Його вивезли до Старобільська, не знаю чому, але коли їх розстріляли, то десь біля Харкова поховали.
– Ще таке питання: чи можете щось сказати про поховання Яна Марса 1924 року та Євгенії Ясінської[11] 1906 р. в Судовій Вишні?
– Ні… Я знаю, де вони поховані…
– А де вони поховані?
– На старому цвинтарі. Є гріб Яна, бо Євгенія померла ще до війни. Для неї було зроблено таку надгробну плиту зі шведського чорного граніту, добре відшліфованого. Сам надгробок з надписом украли.
– Украли?
– Так, відразу.
– А хто?
– Не знаю, не маю таких контактів (сміється – ред.). А самої плити не могли вкрасти і знищити, бо вона дуже важка. І нічого на ній не виросло. Вже пізніше… той пан в Судовій Вишні, Роман Войціцький, добре знає, де це. Я мала такий випадок, пару років назад… п’ять, вісім, десять… я була у Львові з Яніцьким. Яніцький потім повернувся до Варшави, а я ще залишилась в Судовій Вишні, пішла на цвинтар, до костелу. І я декілька разів їздила в різних справах до цього єпископа, Сапеляка[12]. І ввечері я якось мала багато часу. Войціцький каже: «Йдемо ще на цвинтар», я йому: «О, я дуже пану вдячна». Він каже: «Я знаю, що пані би хотіла піти, ми навіть там частину (цвинтаря – ред.) покосили». При вході, а це старий цвинтар, стояв будинок, хтось мав помешкання. А коли ми виходили з кладовища – я позасвічувала свічки, залишила ксьондзу на набоженство якийсь гріш, все як належить, – такий старший чоловік став при хвіртці і щось там прошептали один одному. Відтак він привітався зі мною, і так приглядається, приглядається та й каже: «Не пам’ятаєте, як ми разом з піску ліпили палац?» А я не пам’ятаю (сміється – ред.). Але, кажу: «Добре, що ти пам’ятаєш».
– І хто то був?
– То був чоловік, який там мешкав, а мене добре знав, бо часто з кимось приходив і ми разом бавились. І він мене упізнав, а я його не дуже (сміється – ред.). Він був такий високий.
– Пам’ятаєте, як його звали? З якої походив родини?
– Ну, Войціцький то точно знає, бо його добре знав. Я б радила Вам з Войціцьким поговорити…
– А він з села?
– Ні, мешкає в самому містечку. На вулиці… я маю його візитку.
– Це щодо Войціцького, а той його приятель?
– Він уже помер. Я його потім шукала, через пару років. Його ціла родина емігрувала до Канади. Він був сам у тому будинку.
– І це був будинок у Судовій Вишні…
– При самому вході на цвинтар.
– Він там мешкав, а до війни бавився разом з Вами, так?
– Так. Він приглядався до мене, і каже: «Ти цього не пам’ятаєш… що ми якісь замки з піску робили» (сміється – ред.)
– Повернемось ще до Яна Марса і його дружини…
– Ось вони (показує на фото – ред.) Але вона, не знаю, була або українкою, або росіянкою ˂…˃ Мій батько прибув до Судової Вишні, коли закінчилась Перша світова війна, і вже стрий помер. Це було якось одночасно з його смертю. А вона потім якось дуже швидко пішла…
– Про цей шлюб (Яна Марса з Юзефою Ясінською – ред.) Ви нічого докладно не знаєте, лише те, що вона була або українською, або росіянкою…
– Так, і вона не любила тих цілих родин, бо вона здається… не знаю точно… Чи була з Яном у рамках шлюбу чи в якихось інших… Але, скажу так: було для неї все забезпечене. Мій батько навіть щось там їй ще висилав, на зиму – якусь добру картоплю, якісь буряки… А вона мала багато гостей…
– Любила гостей?
– За легендою… Але з родини чоловіка не дуже. Але чоловіків було багато, і то цікавих. Бо було шість синів (має на увазі Яна Марса і його братів – ред.). Тепер уявіть собі: вони поженились, мали дітей.
– А хто потім опікувався гробами Євгенії та Яна Марсів?
– Як ми були, то ми. А як нас уже не було (в Судовій Вишні – ред.), то часом хтось свічку запалив. А тепер це вже врегульовано, що хтось там постійно прибирає.
– Хто це робить?
– Люда з Судової Вишні. Українка з Судової Вишні. Вона сприймається як член сім’ї. Вона виховала двох моїх внучок.
– А як ви з цією Людою познайомились?
– ˂…˃ Приїхала двадцять років тому.
– А в Судовій Вишні у Вас залишились якісь родичі?
– Ні.
– Вже усі повмирали…
– Ще живе, але я його ніяк не можу вловити, внук Пайгерта, який є журналістом, який є хроністом до всіх можливих… дерева генеалогічного всіх важливіших родин в краю, він знає це напам’ять. І він би міг дуже багато розказати.
– А де він проживає?
– В Варшаві, в Воломіні[13]. Але я б хотіла його спіймати, але це непросто, бо він постійно десь бігає.
– А маєте з ним якийсь контакт?
– Я маю телефон, але мені потрібно визначити місце, де він є (аби зустрітись – ред.)
– Ще таке останнє питання щодо палацу: чи існував підземний перехід з однієї частини палацу до якоїсь іншої частини міста?
– Ні, такого не було. Була лише велика півниця, до якої вхід був з того місця, де були сходи. Батько мав ключі до півниці, де були вина.
– А, ті угорські.
– Не тільки. Але найбільше угорських. Та були й італійські, бували і французькі. – На цих винах напевно завершимо нашу розмову про палац. Ви і так багато розповіли.
[1] Останній осередок організованого польського опору в Коцьку капітулював 6 жовтня 1939 р.
[2] Станіслав Владислав Мачек (1892-1994) – польський військовий діяч, генерал зброї.
[3] Козла – сидіння для погонича спереду брички, фаетона тощо.
[4] Катинь – урочище неподалік Смоленська, місце масового захоронення польських військовиків, розстріляних органами НКВС навесні 1940 р.
[5] Битва під Кутно (битва на Бзурі) – битва у часі Другої світової війни між польськими арміями «Помор’я» і «Познань» та німецькими 8-ю і 10-ю арміями групи армій «Південь» з 9 по 22 вересня 1939 р., яка завершилась розгромом польських військ.
[6] Кенкарта (розпізнавча карта) – основний документ, що засвідчував особу під час Третього Рейху. В часі Другої світової війні Німеччина також видавала кенкарти деяким громадянам завойованих країн. Вони були різного кольору залежно від етнічності носія.
[7] Шаритки (дочки милосердя св. Вінсента де Поля, вікентіанки, сірі сестри) – католицька жіноча конгрегація, заснована святими Вінсентом де Полем та Луїзою де Маріяк у XVII столітті.
[8] Державне стадо жеребців – Państwowe stado ogierów в Судовій Вишні.
[9] Битва над Стоходом – частина великої Волино-Подільської битви; бої польської 18-ї піхотної дивізії проти частин радянської 12-ї армії під час осіннього наступу польських військ у період польсько-більшовицької війни (вересень 1920 р.).
[10] Ординарець – солдат, зазвичай рядовий або унтер-офіцер, який перебуває у розпорядженні офіцера для виконання всіх видів допоміжних робіт.
[11] Йдеться про тещу Яна Марса – Євгенію Ястжебську (Eugenia Jastrzębska).
[12] Андрій Сапеляк (1919-2017) – єпископ української греко-католицької церкви в Аргентині. З 1997 р. проживав в Україні.
[13] Воломін (Wołomin) – місто в центрально-східній Польщі, 20 км від центру Варшави, адміністративний центр Воломінського повіту Мазовецького воєводства.