Отець Володимир Івашко (23 травня 1908 – 22 червня 1995), уродженець Судової Вишні, увійшов в історію найперше як один із будівничих «Пласту» – у Галичині (зокрема в Самборі) та Канаді. Його життя було сповнене невтомного служіння громаді в непростих умовах галицького міжвоєння, років Другої світової війни та еміграції. Усюди, куди б не закидала о. В. Івашка доля, він умів бути корисним для людей поруч, особливо для молоді, якій присвятив найбільше праці.
Після священничих свячень (4 березня 1934 р.) він отримав місце сотрудника при парафії Різдва Пресвятої Богородиці у Самборі. Там же був катехитом гімназії «Рідної школи», заснував «Марійську дружину» та керував місцевим «Пластом». Упродовж 1941–1944 рр. організував і очолив у Самборі Виховну спілку української молоді. З 1945 р. о. В. Івашко перебував на еміграції – спочатку в таборах для інтернованих у Німеччині, де також здійснював душпастирську діяльність. Відтак 1948 р. переселився до Канади: спершу до Вінніпега, згодом – до Прінс-Альберта, а пізніше – до Саскатуна (провінція Саскачеван). Уже в перші роки перебування в Канаді фактично відновив та розбудував «Пласт», ставши першим головою Крайового Пластового Проводу Канади.
Спогади о. Володимира Івашка – це уривкові свідчення 85-літньої людини, написані 1993 р., за два роки до смерті. Вони стосуються раннього періоду його життя – дитячих, гімназійних та частково семінарійних років. Очевидно, автор не ставив собі за мету якнайповніше й найдетальніше відтворити минуле, тому ці записи мають фрагментарний і подекуди малоінформативний характер. Водночас вони містять окремі яскраві спогади, що закарбувалися в пам’яті на все життя.
Розповідь о. Володимира Івашка є доволі нетиповою навіть для загалом вільного жанру мемуаристики. Без сумніву, це один із тих невеликих, але важливих пазлів, які дозволяють краще уявити й осмислити повсякденне життя перших десятиліть ХХ ст. у провінційному галицькому містечку.
Доводиться шкодувати, що спогади залишилися незавершеними. Подаємо їх із певними скороченнями (без загальних екскурсів в історію та географію Галичини) та зі збереженням, за кількома винятками, авторського правопису.
Мар’ян Хомяк
о. Володимир Івашко. Образки мого життя
Я не мав ніяких записок, ні їх не вживав при написанні цих споминів, що відбувалися. Не мав я записів, бо не думав ніколи, що буде можна скористати з того.
Я хотів би зі самого початку зазначити, що споминами із мого життя є деякі образки. У всякому разі, були люди, які зацікавилися тими подіями, які я переживав, і заохочували мене до написання. Перше була моя мама, казала: «Напиши щось про себе, напиши». Але найбільше на мене впливала наймолодша сестра, Люба, по чоловікові Крукеницька, яка тепер перебуває в Судовій Вишні. Вона дуже хотіла, щоб я щось написав. І я мав також деяких людей в Канаді, які казали, щоби я писав про себе, бо мої переживання цікаві. Найбільше впливав на мене мій друг і приятель Стефан Войтович. Тому я взявся до написання цих споминів з дитячих літ, як студент, пізніше як священик, при тому як пластун і спортовець.
Зі самого початку скажу про моє рідне містечко Судову Вишню.
[…]
Наперед треба згадати про назву. Назва має два слова: Судова Вишня. Її перша назва була Вишня. Хтось може подумати, що від ягоди, яка росте на дереві, вишні – Вишня. Так ні. Назва взята є зі старослов’янської мови, яка означає височину, на яких тут поселилися люди. Навіть тут ми маємо Лужок Горішній і Лужок Долішній. Одне село, два прикметники. Так само Бабина Вишня і Бабина Нижня. До назви Вишня додано Судова пізніше, тому що в цій місцевості відбувалися суди бояр, князів[1]. Відбувалися суди над світськими людьми, а також над військовими. То є така назва – Судова Вишня.
Положення Судової Вишні – частина подільської височини. Це між Чорним і Балтійським морями. Кожна ріка має свій сплив, – менша ріка впливає до більшої, і пізніше ці води відходять до моря. Практично хочу пояснити, що з околиці Судової Вишні впадають ріки у два моря, на південь до Чорного моря і на північ до Балтійського моря. Ці околиці були дуже пригожі до мандрів різних племен, в основному зі сходу на захід. Люди мандрували сушею або водою. Розвивалося купецтво. Коло Судової Вишні є містечко Рудки. Там є джерело ріки Вишні. З другої сторони, в Городятичах[2], де я перебував, були великі джерела води, з чого повстав ставок і цю воду скеровували на млинські колеса де мололи збіжжя на муку. А потім ця вода текла потоком, набираючи щораз більше по дорозі води. Від Городятич до Судової Вишні є понад 10 км. Так що, коли цей потічок дотік до Судової Вишні, то вже став річкою. Люди називали її Раківкою. У тій річці були раки і риби. Люди ходили ловити рибу, хоч не вільно було, бо це була приватна власність[3].
Одного разу тато сказав до мене: «Знаєш що, Влодзьо, підемо на риби, але нікому не кажи». І дійсно, ми пішли на Раківку. Та річка перед самим мостом в Судовій Вишні коло ринку впадає до ріки Вишня. З початку ми ішли і не було нічого цікавого. Потім були раки, то ми їх ловили. Як відійшли ми зі сім кілометрів, то ми переконалися, що там є риби. Тоді повикідали ми раки і наловили повні торби риб. Риби були великі – фунтові, кільові.
[…]
Мої шкільні роки я провів у Перемишлі. І тому теж Перемишль є для мене дуже близький і я радо відвідував це місто. Одних вихідних я робив собі прогулянку з Перемишля до Судової Вишні, але через ріку: перша Сян, друга Стривігор[4], третя Вишня. Товаришем тої прогулянки я взяв собі близького товариша Андрія Гозу. Він потім став священиком, вже і помер[5]. Наперед ми подбали про відповідний човен. Над Сяном жила родина Мацьків. Навіть один з тих синів, Павло Мацьків, став священиком і вже помер[6]. Ми в тої родини купили лодку, заплатили 100 злотих. Вона [була] гарно, сильно збудована. До лодки взяли два дручки легкі, не тяжкі, і два весла. Коли можна було веслувати, то добре. Коли вода була мілка, неглибока, тоді попихали ми дручками і тоді ми плили скорше, як уживаючи весел.
Одного разу ми вибралися, зробили план прогулянки. Я мав гімназійного товариша. Він називався Василь Гарцула. Він теж став священиком[7]. Ми добре випиталися, щоби не блудити і першого дня, десь біля півдня, ми планували бути в селі Гарцули. Але так не сталося, бо ми, як пустилися плисти Сяном, дуже скоро плили і вже о 10-ій годині рано ми вже були на Стривігорі у селі Гарцули[8]. Ми там скоро з’їли обід в Гарцули і почали плисти. Сіли у човен певно, бо ми випиталися, де маємо скручувати, де будуть перешкоди. Тоді треба було переносити човен як був млин, або тами[9]. Погода була гарна, дуже гарні околиці. Нам дуже приємно минуло тих два дні, бо вже за два дні ми були у Судовій Вишні. Вся та дорога була приємна, вода сприятлива. Навіть було так, що ми, як бачили, що були там, скажімо викрутаси, ми човен переносили і тоді користали на часі і скоріше заїхали. Прогулянка була дуже гарна. Мало пам’ятаю, бо то вже було давно-давно. На другий день, пізно ввечері, ми вже були в Судовій Вишні. Минули два чи три млини. Вкінці ми вже заїхали і там, де був добрий доступ до ріки, примістили і прив’язали човен.
Щоби трошки приєднати собі людей, щоби вони не робили шкоди, чи, може, навіть не вкрали човен, я почав організовувати прогулянки. До такого човна я брав по десять дітей і я, старший. Люди казали: чому брати дітей? Ще потопляться. Я вчив їх порядку на човнах і вони слухали і дуже любили плавати. Навіть були старші, що зичили човен. Пам’ятаю, тоді о. Модрицький був сотрудником в Судовій Вишні[10]. Він дуже любив плавати лодкою. Старших я брав тільки по п’ять осіб. Я пізніше пішов на теологічні студії і не знав, що сталося з тою лодкою. Я добре знав дорогу зі Судової Вишні до Перемишля: пішки, ровером, поїздом, автом – вправді не своїм, і рікою. З Перемишля Сяном півтора години до Стривігори, за два дні до Вишні, до нашої пристані. Така то була прогулянка, і маю дуже гарні переживання.
Щоби не залишити ріку Вишню, я хочу розповісти ще одну таку подію, навіть дуже цікаву. Я ще тоді був малим, п’ятнадцять-шістнадцять років. Пішли ми на ловлю риби при помочі сака. Сак закидалося на воду, тягнулося до берега і витягалося рибу. Нас було п’ятьох хлопців. Був один старший. Ми його називали П’єкаж. Він мав той сак. Він каже: «Сьогодні мусить бути риба, бо вночі була злива. Наробила шкоди. Вода нечиста, каламутна». І він дуже розумно думав. Дійсно, по полудні ми пішли на Раківку на проти ринку, де поєднувалася Раківка з Вишнею, і дійшли майже до моста на Плебанках. Сталася така подія: закинув П’єкаж сак і каже, щось тримає. Щось не хоче пустити. І другий підійшов помагати, і третій, і дивимося, а то хвіст риби, а здругої сторони голова, а над оком щось червоне, знак удару. Тоді хлопці скочили до води, замотали рибу в сітку. П’єкаж мав товариша близько. Заніс ту рибу до нього. Тоді та риба не рухалася. Навіть не віддихала. Зараз принесли кілька відер води, влили до великої ванни, в якій купалися, поставили в сінях. Як риба віджила, кинулася і вилила всю воду з ванни. Тоді ми винесли рибу на город і один з хлопців побіг до жида, Мошка, бо ми хотіли, щоби жиди купили цю рибу, бо вони добре платили. Мошко пішов до рабіна і каже: «Ми маємо рибу, ще живу». То рабін приїхав, випросили нас всіх з того городу, залишився тільки П’єкаж, і рабін зарізав ту рибу[11]. Ну будемо рибу важити. Поїхали десь до міста і вже неживу зважили. Мала двадцять два кіля, не фунтів. Тільки нам не сказали, скільки жиди заплатили за ту рибу. І то була найбільша риба як у Раківці, так і у Вишні. Вона вигодувалася така велика у ріці Раківка, бо вона їла менші риби. […]
[…]
Я народився двадцять третього травня 1908 року у старинному місті Судова Вишня. Наперед хочу згадати моїх дідусів. Дуже часто, коли я говорю про моє минуле, то покликаюся на дідусів. Дідусь по мамі називався Дмитро Івашко, а його жінка – Анна. Наш дідусь по батькові називався Іван, а його жінка – Марія з Гілевичів, вони обоє померли молодими. Мій дідусь по мамі мав трохи поля і господарював. Але основна його праця була пов’язана із залізницею, де він обіймав посаду вахмайстра — керівника, відповідального за організацію руху. Він відповідав за скерування потягів та вагонів на відповідні колії. Був дуже солідний у тій роботі і ніколи не робив жодних помилок. Крім цього, він працював на благо церкви: як для церкви Пресвятої Трійці, так і на горі для Спаської церкви. В церкві Пресвятої Трійці він був 18 років старшим братом і провідником братства. За той час дуже багато зробив для церкви, а остання його заслуга – встановлення гарного нового іконостасу. Дуже любили Дідусь і Бабуся пригощати нас, внуків, у їхній хаті. Вони мешкали «За Поштою». У Судовій Вишні було кільканадцять різних поселень. Не багато вже залишилося. Але «За Поштою» залишилися деякі люди. Це були міщани, які мали тісний зв’язок з містом. Дідусь, як був у місті, вступав часто до Рузкі, то була жидівка, яка мала шинок. Там сходилися старші брати, щоби посидіти, поговорити про церковні плани, роботи. Не було тоді якогось приміщення під церквою або коло церкви, щоби збиратися. Та, на жаль, при тій нагоді і випивали.
У ті часи був такий звичай. Дідусь часто зі мною балакав на різні теми і заохочував мене, щоби я став священиком. Він казав: «Перше, щоби Ти навчився добре жити з другим священиком, бо часто буває, що священики зле поступають, не розуміють себе і згіршують людей. Друге, треба знайти спосіб, як відповідно до освіти парафіян, до їх вродженої інтелігенції (інтелекту) поступати з вірними. Дуже часто ведемо до непорозуміння через малу справу, а вийде велика шкода. Треба навчитися, щоби з людьми відповідно до їх інтелігенції, науки, до їх виховання поступати, щоби вислухати багато речей, але мало з того витягати назовні. Не обговорювати, не обмовляти означає не повторювати непотрібну правду, бо тоді вірним і священикові краще живеться, і в парафії згода і добрий час.
У Діда Дмитра було двоє синів. Один, молодший, Лев, скоро помер, а старший, Євстахій, був кравцем. Дуже цікаве товариство мав цей вуйко Сташко (Євстахій). Він мав кількох працівників. Вони більше співали, ніж працювали (шили вбрання). Звичайно, вони обирали собі відповідні пісні. Наприклад, дуже любили співати про віночок: «Плинь же, плинь віночку, гарний барвіночку, за миленьким, за миленьким». Так інколи уривано співали, що часом диригентові і лінійка трісла. Євстахій не був щасливий зі синами, було їх шестеро, вони хворіли, і жоден не дожив до поважного віку.
Ще була тітка Стефа, віддана за Клоса Тому. Також тітка Юля була заміжня за Світенка Андрія-Луку. Вона була наймолодша дочка. Андрій Світенко, якого ми кликали вуйко Луцько, переселився до Судової Вишні з Городка Ягелонського і тут відкрив м’ясарське підприємство. Жиди заздрили, що християнин так гарно розвиває своє підприємство. Цей вуйко Луцько був гарною людиною. Він нікому не робив кривди. Так я би закінчив про діда по мамі і його дітей. Ще додам, що дідусь Дмитро мав кілька моргів (1 морг = близько 0,57 га) поля і пороздавав своїм дітям. Як приходили жнива, тоді скликав Дідусь всіх молодих роботящих, щоби допомогли за один-два дні пожати збіжжя і звезти до стодоли, чи викопати бараболю (картоплю). Це треба було. Кожній дитині дав по частині. Нам так само морг чи два, не більше. Але дав нам луку, що була недалеко від нашої хати на Плебанках. Навіть мій Батько, зять Дідуся, використав цю луку не тільки на кошення сіна, але викопав більшу яму, а туди тік потічок з лісу, який був за кушарами, за залізницею. І, очевидно, ми мали велике гарне місце погуляти, а також порибалити.
Тепер про бабусю Анну мусимо згадати, бо дуже добра була, гарна. Нас завжди приймала, виховувала. Розказувала нам дотепи-жарти і до побожності нас заохочувала.
Наша Мама була благородна, релігійна. Її бажанням було, щоби хтось з нас був священиком. А Дід говорив, що найстарший син повинен бути посвячений Богові. Так і сталося. Я був найстарший син і таки став священиком. Що я можу сказати ще про нашого батька Антона. Він виконував свою працю листоноші, а пізніше поштового урядника дуже солідно. Мама боялася, щоби на Батька не напали і не забрали грошей, бо якийсь час призначали нашому Батькові касирство в готівці. Це полягало в тому, щоби заносити гроші до хати власника і там виплатити. Дещо ще про Маму, але про Маму більше знають діти, бо Мама була цілий час в хаті, і ми мали більше нагоду говорити, і вона нас дуже добре виховувала. Вона шанувала релігію, шанувала римо-католиків та інших, наприклад, іудаїзм. Бо ми християни мали основну науку віри і взяли за приклад основоположні псалми, а це є Псалми і П’ятикнижжя, де є описано повстання світу від євреїв. Потім євреї пішли в іншу сторону, ще дістали єврейські додаткові ідеї. Мама казала шанувати це також і ніколи не скривати нашу пошану до євреїв, також до поляків. Насправді, поляки були іншого обряду, ніж ми, але Мама шанувала кожну релігію й обряд. На тому я закінчу про Маму спеціально говорити, а буду про неї говорити при нагоді, як вона нас виховувала і завжди мала на увазі добре, гарне виховання добрих християн, греко-католиків. Через це собі зробила гарне ім’я християнки і мами.
А тепер хочу подати дещо про нас як дітей і лише інколи буду говорити за наших дітей. Було нас десятеро, але четверо дітей померло. Троє навіть перед десятим роком життя. Лише Стефанія померла, коли мала менше, ніж сімнадцять років. І тепер поставлю собі питання: «Яке найраніше моє знання про родину?» Тепер я маю 85 років, але я пам’ятаю історію з раніше 80 років. Це спомин про Йосифа. І я собі його пригадую, хоч він і помер, коли мав два роки. Чомусь пам’ятаю його поведінку з гусаком. Ми мали при господарстві трохи курей, гусей, качок. І Мама дбала, щоби були нові гуси. Ми мали завжди одну корову. Дуже часто ми підгодовували і продавали бичка, не молочну корову. Був у нас дуже старий гусак. І він до кожного чіплявся, сичав, ніби страшив. Ми, всі діти, боялися його так, що як з’являвся гусак, то ми всі втікали, тільки не Йосиф-Осип. Він був відважний, хоч дуже молодий. Він того гусака не боявся. Коли той гусак ішов до нього, сичав, кричав, коли крилами лопотав, то він (Йосиф) лапав крило гусака, також за дзьоб, і гусак чомусь втікав від нього. Тому я добре пам’ятаю гусака і Йосифа. Ще пам’ятаю його смерть. Він мав два роки і три місяці, здається, коли помер. І чомусь Йосиф дуже мав відвагу і ми питалися Тата і Мами, але ніхто нам не відповідав. Але Йосиф, чи Осип, помер. То чогось Мама плакала.
Я казав: «Чого Мама плаче? Та Йосиф пішов до Бозі, до неба!»
«Так, то правда, пішов до неба, але він вже до нас не вернеться».
«Як не вернеться? Він з неба має прийти».
«Але він вже не прийде!»
«О! Тому Мама плаче».
«Так. Я тому плачу, бо він до нас вже не прийде».
А я в плач. Не тому, що Мама плаче, а тому, що вже до нас Йосиф не вернеться. Очевидно, на похороні то цілий час, як ми йшли до церкви, як несли його, а пізніше на цвинтарі, я цілий час плакав.
То є найраніший спогад, що я пам’ятаю з життя нашої родини.
Так само я мав цікаву подію тоді, коли в чотирнадцятому-п’ятнадцятому році прийшла світова війна. Я тоді мав сім років, навіть шість і трішки. Я вийшов на вулицю, бо там було багато жовнірів (воїнів), приходили і то щось говорили подібно по-нашому, тобто по-українськи, але якось закидали не так по-нашому, бо вони говорили по-російськи. Один жовнір стояв на варті тому, що всі вулиці були заповнені жовнірами. Я став собі на мості і придивлявся. Нарешті цей жовнір, що стояв на варті, сказав до мене: «Хади сюда мальчик». Я не зрозумів його і запитався його, що то є. А він каже: «То є такий хлопчик». «А, – то я кажу, – дякую». «Ходи ближче!» Тоді взяв мене на руки, і надійшов тоді горбатий єврей. Єврей скулився і став. Він взяв мене, посадив на горб єврея і зареготався дуже сильно. Та я чую, а там хтось кричить на мене, а то моя мама: «Ти зараз злізь мені. Як ти можеш так?»
Я кажу: «То він мені казав».
«Ти то не повинен робити. Злазь, і зараз злази!»
Вхопила якийсь патик і почала мене бити.
А я кажу: «Мама мене б’є, але мене то не болить».
Мама каже: «Я тебе не б’ю, щоби тебе боліло. Я тебе б’ю, щоб ти пам’ятав і більше того не робив». А тепер вже розумію. Були й інші такі клопоти зі мною.
Але на всякий випадок хочу розповісти про одну історію, що залишила велику пам’ятку по собі. Тоді була Австро-Угорська держава. В половині минулого століття, у 1848 році, на престіл Австро-Угорської держави прийшов молоденький цісар Франц Йосиф Перший. Він досить довго правив, здається чи не найдовше всіх цісарів, які були дотепер в Австро-Угорській державі. Він мав дуже велике вирозуміння для слов’ян. Зі слов’янами він зустрічався. Великий вплив, наприклад, мали посли, які були вибрані, навіть призначені. Вони вступалися за свій народ. Так було з поляками, так було з чехами, так було з угорцями і так було з українцями. Цісар вирішив, що поїде до Галичини. І це люди по-різному оповідали і пояснювали, чому так. Вважаю, що цісар думав, що прийде війна, і тому хотів собі приєднати багато народів. Він вирішив поїхати до Галичини. Поїхати не поїздом, автомобілем, тільки каретою, в цісарській перебудованій кареті по дорозі. І та дорога мала йти з Відня, через Краків, важливе місто у Польщі, через Перемишль, Судову Вишню до Львова. Але дорога була погана. Тому вирішили, щоби ту дорогу поправити. І звезли спочатку багато каміння і зложили при дорозі з Відня до Львова. Різне то каміння було: менше і більше. Це каміння товкли молотками. Я навіть бачив, як люди пізніше поправляли. Тоді також молотками працювали. Сідали на дорозі, брали каміння, молоток невеликий, але гострий і твердий, і так товкли, обтовкали. І від того була назва «бита дорога». Також називали її «Цісарська дорога» тому, що ніби цісар перший нею їхав. На всякий випадок ту дорогу збудовано. В деяких місцях добре і гарно, в других, – може, недбало. Було багато клопоту з людьми. Деякі люди не хотіли безкоштовно працювати. Ну вже так зробили, що держава взяла на себе цю будову і, щоб не оплачувати робітників, робила шарварок, як в нас називали. Неоплачена робота. Отже, будувалася дорога і, що більше, багато інших речей. Будовано різні будівлі, які по дорозі служили за пам’ятку, що туди переїздив цісар. Робили різні програми, і це приносило славу і прихильність людей для цісаря австро-угорського. По дорозі лишалися місця, де була збірня, магазини різних потрібних приладів до будови дороги, а також місця, малі площі, чи більші, де складали каміння. На тому скористала трохи молодь, бо мала місце, де забавлятися, зберігати свої народні звичаї, насамперед, спорт. М’яч, копаний м’яч (футбол) був розвинений на аматорському рівні. Тоді і в Судовій Вишні завдяки будові тієї дороги і тих площ розвивався спорт.
У Судовій Вишні, при головній дорозі ми мали два такі склади, і той склад каміння нам говорив, що то щось сталося. Отже, цісар відвідав Галичину. Люди мало говорили про цісаря, про безоплатну будову гостинця, щоби не критикувати його. Зроблено в Судовій Вишні, при вулиці Плебанки і цісарській дорозі спортивну площу, невеличку, для дітей 14-15 років. Та площа вистачала на гру у копаний м’яч. Ми там сходилися. Тоді ми мали одну подію, а саме напроти тої площі, при цісарськім гостинці мешкав старий єврей з дочкою. І одного разу вона приходить до мене, бо побачили, що я є ніби провідник і просить, щоби не кричати, бо її батько хворіє і йому це дуже важко переносити. І я це сказав моїй Мамі. А Мама каже: «Ти зараз заберися з тим футболом і не заважай людям доживати віку». І на другий раз, коли ми були на вправах, я сказав тій дівчині, що ми знайдемо собі друге місце. І ми знайшли другу площу, навіть кращу, ніж та. Вона була трошки дальше від гостинця. І ми там грали, викрикували і нікому не перешкоджали. Але було сказано, що та площа має бути для чогось призначена. То треба було шукати інше місце, але в цей час той старий єврей помер, і дочка прийшла до мене на площу, де ми були, і каже: «Ви можете повернутися на старе місце, бо мій тато вже помер, і можете там забавлятися». Очевидно, я сказав їй, що то моя Мама мені так порадила. А вона зараз пішла до Мами подякувати за ту прислугу. Та прислуга принесла нам навіть досить гарну опінію, і люди підтримували нас.
Був один випадок з євреєм. Прийшов грати копаний м’яч старший єврей, може, мав вже з 30 років. Він був різник, здається, мав дуже погану мову, проклинав, а навіть розбивав, бо він гірше грав від хлопців. Хлопці плакали, але верталися, бо хотіли грати. То я прийшов до нього і кажу:
«Як ви вже між нами, то грайте так, як ми».
«Як маю грати? Я не знаю, як. Я граю так, як мене навчили».
«Добре. Але вони не є ваші товариші. У вас є трошки старший вік і тих молодих людей треба розуміти».
«Але я не буду грати інакше, тільки так, як хочу!»
«Але я тебе прошу. Грай трохи чемніше».
На другий раз, коли ми мали випробування, він знову прийшов. Тоді я йому сказав: «Як ти будеш так гостро грати, то я забираю м’яч і йду додому».
І за хвилину він знову травмував якогось хлопця. Тоді я взяв м’яч і пішов додому. Він трохи кричав, а пізніше перестав. Я кажу до хлопців: «Не будемо грати, як він буде ходити». Тоді єврей вдарив мене по лиці.
За два чи три дні прийшла поліція до нашої хати і кажуть: «Де то пані Івашкова є?»
Мама каже: «Та то я є».
А поліцейський каже:
«Ми хочемо вам подякувати, що ви навчили свого сина добре поводитися на полі під час гри. До нас дійшла інформація про ті клопоти, що вони мали зі старшим футболістом. Я прийшов вам сказати, що то донесено до поліції, і поліція пішла до нього і казала йому, що ми забороняємо вам грати з такими малими».
І то так сталося.
Я перший раз дістав по обличчі. Спочатку там на площі відбувалися різні підприємства. Я собі пригадую, що ми тоді мали дуже гарну пам’ятку, як вибудували той гостинець. Дуже збільшився торг, то значиться місце, де продавали, купували і робили такі базари, ярмарки, де можна все купувати. А для нас, українців, дозволили побудувати будинок і назвали його «Народний Дім для Русинів». Тоді мало поляки вживали термін «українці». І та пам’ятка залишилася аж по сьогоднішній день. І цей дім, «Народний Дім», був прикрашений ззовні узором, ніби вишивкою. А площа була призначена для старших, під лісом. А ми молоді грали змагання з копаного м’яча. Я мав тоді 12-13 років. Ми забавлялися і це було нам дуже приємно. Цікаво також було, як відбувалися базари. Ті базари поширили місто. В одному місці, при самому гостинці, побудували магазинчики разом, такий ряд різних магазинчиків. Там було дві площі. На одній ми грали футбол, а друга була менша і гарно заросла травою, і на тій площі відбувалися ті базари. Ті торговиці залишилися до останніх часів перед Другою світовою війною, де кожної середи відбувалися ті базари.
Був там такий звичай, що приїжджав фотограф. Він мав добрі прилади до фотографії, а навіть і одяг. Він хотів, щоб кожен гарно виглядав. І Тато замовив того фотографа. Він приїхав малим візком, привіз шатро, поставив такий панський стіл, як ми називали. І ми тоді зробили собі знімок. На жаль, ми того знімку гарного не маємо. В такій модерній сукні Мама була вбрана, а Тато мав різні відзнаки, бо був при війську. З дітей були: сестра Іванка, найстарша, я, другий, і мій брат Іван, який цілий час плакав, бо не хотів іти до фотографії, але, коли фотограф дав йому цукерку, то він заспокоївся і погодився. І ми всі на знімку гарно виглядали. На жаль, ще раз кажу, що ми не зберегли тої фотографії. Чомусь Тато заховав її. Мені здається, що це було щось пов’язано з війною. Тато мав різні військові відзнаки, бо його під час війни відзначали, але потім не було австро-угорців, бо прийшли російські війська й інші. Я думаю, що, певно, Тато знищив або сховав, і ми її вже не бачили.
Сталася мала подія в 20-х роках. Я якраз мав іти до школи, але чомусь навчання перервали. Не знаю, чому. А пізніше, коли я мав 9 чи 10 років, тоді відкрили школу і мене прийняли одразу до третього класу. Коли ми вже підросли, то деякі українські громадяни вирішили відкрити курси середньої школи гімназії. І мене прийняли до другого класу, сестру – до третього, декого – до першого. Багато гарних імен ідейних вчителів пам’ятаю: Тритяк, Заяць, Колцьо, а Молящій був найстарший між ними. Школа була таємна. Поліція не дозволяла[12]. І ми на другий рік всі переїхали до школи в Яворові. Це окрема дуже гарна ділянка праці тих часів. Але сталася в Судовій Вишні, у вселюдній школі, так само подія. Я тоді дістав другий раз по обличчі від директора школи. Він називався Глушкевич. Була якась лекція географії. Після лекції, на перерві ми вдвох з товаришем, який називався Рак, віднесли географічну карту до канцелярії. В тій канцелярії був склад шкільних приладів, і коли ми відходили, то була пауза і двері не були добре замкнені. Коли ми виходили, то останній виходив Рак і двері чомусь дуже тріснули. Не знаю, здається, був вітер. Тоді вибіг директор і закричав, щоб ми зачекали. Він прийшов до нас і почав говорити проповідь, таку науку. Ну і почав нас ганьбити. Тоді вдарив мене по обличчі. Рака не бив, але мене вдарив. А я кажу: «Пане директоре, то я не йшов останній. Я не замикав дверей».
«Ти там, смаркачу», – назвав мене і вдарив мене в лице. А Рак каже: «То я замкнув двері, але я не дуже тріснув».
Я почав плакати, пішов до хати і вже більше до тої школи не повертався. Тоді Тато пішов до школи і висказав директорові дуже великий жаль, а він каже:
«О чому. Я вдарив його по-батьківськи».
А Батько каже:
«Я ніколи свого сина не бив, а тим більше не вдарив його в лице. Будьте здорові. Я іду, і мій син до тої школи більше не буде ходити».
І тому я повернувся до гімназії до другого класу у Яворові. Вони там менших і старших за віком приймали. Я дістався до другого класу, я здавав іспити і то було досить тяжко. В другому і третьому класі я був у Яворові, а до четвертого і моя сестра до п’ятого класу – переїхали до Перемишля. Ми доїжджали поїздом кожного дня зі Судової Вишні до Перемишля. Та дорога була досить довга, бо 49 км поїздом. Нас було 60. Трохи лишилося в хаті, а закінчило гімназію 26 учнів з тієї таємної гімназії. І багато було на університеті таких, що тим нашим організаторам були дуже вдячні. Ще хочу згадати про урочисте відзначення 100-ліття з дня народження Тараса Шевченка. Хоча я мав тоді тільки 6 років, то я дуже добре пам’ятаю святкування 1914 року. В Народному Домі відбувся концерт, в якому взяли участь старші громадяни і молодь. Діти відбули похід вулицями міста зі синьо-жовтими прапорчиками. Ми йшли упорядковано, під опікою жінок. Наша родина брала участь. Добре пам’ятаю, що були Родичі: Іванна, найстарша сестра, з черги був я і молодший брат Іван. Це святкування побачила велика кількість людей.
[1] У місті відбувались засідання шляхетського суду Перемишльської землі, хоч сама назва «Судова Вишня» вперше фіксується у документі щойно 1741 р. Перший задокументований судовий розгляд – справа щодо права власності на село Новоселиця на Теребовельщині («Судова грамота Гнєвоша, старости Руської землі, щодо села в Теребовельській волості»). Див.: Головацкій Я. Памятники дипломатического и судебно-дѣлового языка русского въ древнемъ Галицко-Володимирскомъ княжествѣ и в смежныхъ русскихъ областяхъ, въ XIV и XV столѣтиях. Львовъ, 1867. С. 13.
[2] Нині – с. Родатичі Городоцької міської громади.
[3] У міжвоєння, про яке пише о. В. Івашко, рибальство було регламентованим, а річки ділились на дільниці (ревіри), на яких можна було ловити рибу, взявши в оренду. Водойми ділились на вільні (державні, публічні) та закриті (приватні).
[4] Тут о. В. Івашко допускає помилку: р. Стривігор є лівою притокою р. Дністер і належить до басейну Дністра, тоді як р. Вишня – права притока р. Сян і належить до басейну Вісли.
[5] Тут о. В. Івашко помилився, зрештою, живучи у Канаді, він не мав достовірної інформації про своїх колег-священників, які залишились в Україні. Насправді о. Андрій Гоза пережив о. В. Івашка на два роки (1912-1997). Він народився у с. Порудно на Яворівщині. У роки Другої світової війни переслідувався радянськими органами, 1949 р. засуджений на 25 років таборів із конфіскацією майна. Після звільнення – активний душпастир підпільної ГКЦ. Див.: Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини. Том 1: Біографічні нариси (1939-1989) / Видання друге виправлене. Львів, 2015. С. 226-227.
[6] Можливо, тут мається на увазі о. Оліян-Володимир Мацьків (1910-1961), уродженець Перемишля, який був добрим плавцем і часто рятував потопаючих у Сяні. За це 1937 р. отримав від міністра внутрішніх справ Польщі С. Складковського диплом і «Медаль за рятування гинучих». Див.: Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини. Том 1: Біографічні нариси (1939-1989) / Видання друге виправлене. Львів, 2015. С. 471.
[7] Василь Гарцула (1903-1992) – народився у с. Ніновичі Ярославського повіту. Після псевдособору 1946 р. «возз’єднався» з РПЦ. Душпастирював до виходу на пенсію 1983 р. Помер і похований у м. Самбір. Див.: Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини. Том 1: Біографічні нариси (1939-1989) / Видання друге виправлене. Львів, 2015. С. 536.
[8] Село Ніновичі на Ярославщині лежить на березі р. Вишні.
[9] Те ж саме, що і гребля чи загата.
[10] Отець Євген Модрицький (1907-?) був сотрудником (катехитом) у Судовій Вишні впродовж 1931-1935 рр. Див.: Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини. Том 1: Біографічні нариси (1939-1989) / Видання друге виправлене. Львів, 2015. С. 76-77.
[11] Цей опис виглядає як сцена ритуального забою (шхита) – Мошко кличе рабина (який міг бути шохетом – особою, яка здійснювала такий забій), який і зарізав рибу. Однак, у євреїв норми ритуального забою розповсюджувались на худобу і птицю, але не на рибу.
[12] Про цю школу, точніше підготовчі курси для вступу до гімназії див.: Хомяк М. Український теракт чи польська провокація: вибух на постерунку поліції у Судовій Вишні 1922 року // Локальна історія. Режим доступу: https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayinskii-terakt-chi-polska-provokatsiia-vibukh-na-posterunku-politsiyi-u-sudovii-vishni-1922-roku/