Мар’ян Хомяк
Великодні повір’я і забобони із Судововишнянщини на початку ХХ ст.
Народнозвичаєві практики, зокрема повір’я і забобони, міцно вкоренилися у традиції християнських свят. Сьогодні їх збереглося порівняно небагато, однак ще сто років тому їхнє розмаїття вражало, передусім локальними відмінностями.
Церква, звісно, завжди виступала проти народнозвичаєвої обрядовості, яка з християнством мала небагато спільного. Зокрема, наголошувалося на шкідливості різних повір’їв, які в ситуаціях лікування людей і худоби нерідко призводили до прикрих наслідків. Попри суворі заклики з амвона, люди не відмовлялися від численних забобонів, за допомогою яких намагалися пояснити ті чи інші невдачі (а подекуди й удачу). Справжньою твердинею народнозвичаєвої обрядовості було, безперечно, село, а низький рівень освіченості його мешканців сприяв її збереженню.
Багатство народнозвичаєвих практик, їхня незвичність, екзотичність та подекуди абсурдність не залишали дослідників осторонь. Щоправда, вони цікавилися передусім тими регіонами, де обрядовість проявлялася найбільш виразно й самобутньо. Судововишнянщині в цьому сенсі не пощастило — етнографи рідко сюди зазирали. Тому відшукати щось автентично місцеве непросто, однак поодинокі згадки все ж трапляються. До таких належить допис понад 120-річної давності у краківській газеті «Nowiny» («Новини»), де описано великодні повір’я і забобони, що побутували серед українців і поляків в одному селі поблизу Судової Вишні. Цей невеликий матеріал дає лише фрагментарне уявлення про народнозвичаєві практики на цих теренах, проте є цінним штрихом до загальної картини, яку, сподіваємося, вдасться відтворити повніше.
Отож, автор розпочинає з Вербної неділі. Після освячення верби («баськи») господар тричі бив нею кожну худобу – це мало обмежити доступ відьми, передусім до корів. Потім кожен із домочадців проковтував один «котик» — це вважалося захистом від болю горла на цілий рік.
У Велику П’ятницю заборонялося розчісувати волосся: вважалося, що той, хто цього не дотримається, після смерті матиме швидко зітлілу голову.
У Велику Суботу не можна було позичати навіть найменших речей, бо позичальник нібито забирав таким чином щастя на цілий рік.
Вкладання до печі паски (бабки) сприймалося як урочистий обряд, під час якого ніхто, окрім господині (та її помічниці), не мав права бути присутнім. Після освячення паски господар клав її в мішок, закидав на плечі й тричі обходив довкола хати – щоб морова пошесть та інші небесні кари не мали до неї доступу.
На Великдень вранці, під час обходу процесією навколо костелу, найповажніші господарі та старші братства утворювали своєрідний «комітет», що «полював» на відьом. Вони наглядали за жінками і дівчатами, аби кожна з них обов’язково тричі обійшла храм. Коли процесія виходила з костелу, всі двері зачиняли і відчиняли лише тоді, коли вже вносили хрест. За народними уявленнями, у день Великодня жодна відьма не могла обійти церкву тричі, а лише один раз; адже якби обійшла тричі, «скопець» (дерев’яне відерко з одним вухом), який вона нібито носить на голові, став би видимим для всіх. Вважалося, що скопці на головах відьом бачить лише священник через віконечко в монстранції, однак йому заборонено викривати їх у такий спосіб.
Після ранкового великоднього богослужіння дівчата намагалися якомога швидше дістатися додому – та, що приходила першою, мала найшвидше вийти заміж.
Також існувало повір’я, що крихти зі свяченої паски, посіяні одразу після Великодня, проростуть у так звану «маруну». Ця рослина з приємним запахом слугувала ліками від гострого болю в шлунку.
Свячене суворо заборонялося їсти після заходу сонця. Хто цього не дотримувався – мав захворіти на «курячу сліпоту». Тим же, хто вже страждав на цю недугу, радили з’їсти свячене яйце, нахилившись над криницею – і тоді вони мали одужати.
Також на Великдень не дозволялося кликати курей.
Хто ж мав домовика (убоже), мусив на Великдень вдягнути сорочку навиворіт, інакше цей дух, замість допомоги, міг шкодити. Побутували й інші повір’я: щоб мати гарних коней, слід було пошити сорочку розміром як для однорічної дитини, але без одного рукава, і викинути її на горище – тоді домовик мав з’явитися. Йому час від часу залишали страви, але обов’язково несолені. Вважалося, що протягом семи років він обходить до дев’яти сусідніх господарств і переносить овес від чужих коней до своїх. Після цього домовик перетворювався на диявола й продовжував примножувати майно господаря, але вже ціною його душі.