Кристина Марс-Ґавліковська, донька останнього власника маєтку Судова Вишня, є сьогодні єдиною, хто проживав у палаці Марсів до 1939 р., тобто у час, коли ця резиденція була центром земського комплексу і перебувала у зеніті своєї слави. Катастрофа Другої світової війни докорінно змінила життя мешканців українсько-польського пограниччя. Судова Вишня, яку заселяли українці, поляки та євреї, перестала такою бути. Назавжди покинули місто і Марси. Той світ перестав існувати, залишившись тільки у документах та пам’яті людей. Спогади, якими люб’язно поділилась Кристина Марс-Ґавліковська, дають можливість привідкрити залаштунки життя у земському маєтку в Судовій Вишні періоду міжвоєння, побачити його в усьому різноманітті, розгледіти у кожному сюжеті людські мрії і працю, переживання і надії, допомогу тим, хто поруч, і подвиг.
«Фонд українсько-польської історії людей» вдячний п. Кристині Марс-Ґавліковській за згоду на (кількагодинне!) інтерв’ю, а також інтерв’юерці доцентці Інституту славістики Польської академії наук Елі Квєцінській і Тарасові Радю за вирішення усіх організаційних питань. Інтерв’ю записане 9 серпня 2023 р.
(Перша частина)
– Давайте розпочнемо із самого початку…
– Прошу пані, це є взагалі історія двох дуже великих родин, які між собою завжди мали ідеальний зв’язок. Усі – зем’яни[1], стара шляхта. І ми зберігали певні речі – усі однаково. Батьківщина – на першому місці, мама – на другому, а на третьому – усе інше. І так тривало поколіннями. І Січневе повстання[2], і пізніше квестія Краківської республіки[3], і історія січневих повстанців, які нічого не виграли. Вони не дуже мали можливість, за деякими стежили різні служби, поліція…
– Розумію. Але давайте розпочнемо з Вас – розкажіть про себе.
– Я просто хотіла розповісти чому… Так виглядала родина Яна Марса (демонструє групове фото – ред.). Це – «золоте весілля», тому тут є уся родина. Він є десь тут (Ян Марс; показує пальцем на осіб в нижньому ряді фото – ред.). Він мав п’ятеро братів. То був дім в Лімановій[4], з якого вони п’ятеро вийшли, а шостий залишився там до кінця. Шість братів.
– Це в Лімановій? (показує на фото – ред.)
– Так, це в Лімановій.
– А це звідки? (показує на фото – ред.)
– Це з Пустомит[5]. Належали до батька. Це зараз великий санаторій. Тепер це вже в межах Львова… З такої великої родини походить моя мама (демонструє фото – ред.).
– Ваша мама є на якихось із цих фото? (показує на фото з Ліманової та фото з Пустомитів – ред.)
– Ні-ні…
– Це вже Судова Вишня?
– Моя мама стоїть тут першою (показує на фото – ред.)
– Чи це є у Судовій Вишні? Ні?
– Ні, це є в Ґрабошицях[6] (Graboszycach), неподалік Освенциму і Вадовиць, на половині дороги. У моєї мами була сестра, до якої ми часто їздили, допомагали один одному…
– То була Судова Вишня і Ґрабошиці?
– Так. А родина Марсів виїхала після закінчення Першої світової війни до… змушені були роз’їхатись, бо дворик – зараз маю тут фотографії – в Лімановій є невеликим, малим. Шість братів виросли і кожний хотів здобувати освіту. У них була така можливість, аби отримати освіту. Але вони не повертались до того маленького дому. Бо то були люди, які поодружувались, вони бачили світ… То був період 20-х років (ХХ ст. – ред.), вони подорожували, навчались. І кожен хотів осісти, облаштуватись і т.д.
– Розумію. Звідки тоді в історії вашої родини взявся палац у Судовій Вишні?
– Власне, для чого пані каже: «Звідки взявся?» Один із тих шістьох братів, який був за освітою економістом, займався експортом та імпортом продуктів харчування. Він не знайшов тут роботи і багато років працював в Одесі. Там він знайшов собі дружину, яка була вдовою. Єдина фотографія, яка збереглась (показує фото Яна Марса з дружиною Юзефою Ясінською – ред.).
– Стрий Ян з дружиною, власник Судової Вишні (читає підпис на фото – ред.). Тут бачимо, це в Києві (фото зроблено в київському фотоательє – ред.)
– І він купив Судову Вишню, яка натоді підупала. І він це все гарно відновив, почав господарювати. Потім почав хворіти. Недовго це все тривало. Він помер. А потім і його дружина. Він записав моєму батькові у заповіті цілий маєток. З умовою, що має обов’язок одному зі своїх кузенів сплатити певну суму. І таким чином мій батько з’явився у Судовій Вишні. Але всі його плани змінив обов’язок щодо батьківщини. Він подався до Легіонів[7], маючи 17 років. І обманював, що має 18.
– Дійсно (тримаючи фотографію Криштофа Марса – ред.), це ж ще зовсім хлопець.
– Є ще одна фотографія, у рамці… Він пішов на той час до цієї першої кампанії, у Відні. Потім батько довідався про заповіт, який зробив його стрий Ян. Але попри те, дочекався кінця війни. І як тільки закінчилась війна, подався на навчання. А тоді вийшов такий закон, що хто був солдатом, а хотів би навчатись, то може записатись на студії. Але мій тато ще навіть не мав матури[8]. Він отримав два тижні відпустки, поїхав здати матуру, здав, і записався на студії. Цей закон говорив про те, що він може записатись, але рахувалось лише те, що він слухав лекції, інтересувався предметом. А всі практичні заняття, роботи, стажування… все це мусив скласти в короткий час після завершення війни.
– Як так сталось, що після навчання він остаточно потрапив до Судової Вишні?
– Після навчання… Я тут покажу Вам фотографії…
– О, дуже дякую.
– (шукає фотографії – ред.) Батько відразу поїхав до Судової Вишні. Стрий, здається, ще тоді жив і дуже хотів з ним зустрітись. Дав йому інструкції, які він просив. І його дружина (Яна Марса – ред.) отримала такий легат[9] – 7% вартості маєтку. Але відразу виїхала до Львова. Вона у Львові мала дві сестри, багато кузинок… Її потреби були невеликими, що треба одній особі? Ми їй те чи те надсилали, часто для цього їздили до Львова. І тато почав займатись господарством. Мав борги… не він, це йому стрий залишив. Це був повоєнний час, було дуже важко. Батько взяв якийсь один кредит, сплатив частину боргів. Одночасно відновив роботу цегельні. І він підійшов до цього як на тамті часи по-сучасному. Бо запросив насамперед геологів, які оцінили родовище глини, чи є вона доброю, що це за глина, що з неї можна робити, випалювати чи не випалювати, чи може бути лакована… Працював… я не знаю, коли він спав, бо палив цигарки, і дуже був худий, завжди був у русі. І частково вийшов із боргів. Усі справи, пов’язані з похованням дружини Яна Марса вирішував тато, вона у Львові десь на Личаківському кладовищі похована. Стрий – у Лімановій[10], бо в Лімановій є каплиця, під якою зараз є десь 60 трун. Коли він помер, його завезли до Ліманової. І другий брат, який був у Львові, який був професором гінекології і акушерства, закінчив Ягелонський ун-тет у Кракові, потім поїхав до Відня… був дуже видатним лікарем, увійшов в історію Львова, бо він робив різні речі сучасні на той час[11]. Купив собі гарний будинок, який він був завеликий для них. Тому на партері (у нашому розумінні на першому поверсі – ред.) були якісь інституції, уже не пам’ятаю. Клініку реорганізував повністю, викладав, дуже займався зі студентами. На першому поверсі зробив якісь помешкання, де жили студенти, які завершували студії. Аби мали святий спокій. Бо то було на вул. Академічній[12], в самому центрі Львова. Третій брат поїхав до США… перепрошую, аби я генерації не поплутала, бо їх є без кінця…
– Тоді перейдемо, можливо, до самої Судової Вишні. Ви розповіли, що Ваш батько…
– Як закінчив навчання, він взяв в управління маєток як тільки можна було…
– Який це був час? Після Першої світової війни?
– Так, після Першої світової війни. Застав таку ситуацію, що були і борги…
– Брав кредити… Так. А коли пані народилась?
– Мій батько… Ліманова… для чого я це Вам розповідала. Він постійно мав контакт з Лімановою, бо ще був кавалером (парубком – ред.). І в Лімановій в домі мешкала молода дівчина, не Марсівна. Хотіла вийти заміж за пана, який їй би сподобався. Врешті відбулось весілля, на яке поїхав мій батько. А той пан, який їй сподобався, то був брат моєї мами. Отож, мої батьки там познайомились і дуже швидко одружились. І мама відразу до нього переїхала. То напевно був 1932 рік.
– А пані є котрою з…
– Четверо (має на увазі сім’ю – ред.).
– А скільки дітей було?
– А нас було двоє… Ну, третє, на жаль, померло в часі втечі.
– Прикро.
– Двоє братів моєї мами загинули на кордоні з Росією, Білорусі тоді не було. Власне в Польщі, тільки в тамтій околиці. У Влодаві. Ксьондз поховав, бо їх розстріляв якийсь комісар, уже російський.
– То було вас троє, а до дорослого віку дожило двоє…
– Тільки двоє.
– Ви були молодшою?
– Ні, я була найстаршою. Молодші були. І батьки господарювали… Батько сплатив досить швидко борги, частину із посагу моєї мами, частину – орендуючи господарство такій науковій установі, яка займалась підбором добрива для різних полів. Так що… у рільництві не було якогось помітного пожвавлення. Натомість у цегельні… Бо батько мій найняв геодезиста, геолога, який усе це дослідив, чи то варто, чи не варто, що варто, де копати, що копати і т. д. Це було дуже корисним, бо родовище цієї глини було зовсім поруч цегельні. Вони накладали глину на візки – штовхнув ногою і вони самі собі поїхали. А куцик (малорослий кінь – ред.) вивозив два візки. Ціла справа комунікації була смішна. Справи у цегельні батькові дуже добре пішли. Він навіть зробив там якісь зручності, винахід, зробив патенти на цілу Європу і продавав багато своєї продукції до Франції. І до Франції, і до Німеччини. Він виготовляв такі дренажні трубки для летовищ… Мусив зробити форми, підібрати матеріал, на цьому заробляв дуже добре. З усього вийшов (з боргів і занепаду маєтку – ред.), будинок відновив опісля війни, бо він був дещо іншим, мав такий чубок…
– А де був цей чубок?
– На вежі. Є якісь фотографії, навіть у моєї доньки, у рамці. І мав дах не дуже…
– Тобто, був дірявий?
– Так, були дірки. Ну, занедбаний був, бо не було впродовж якогось часу господаря у такому великому домі. Тато зробив то дуже швидко. І запровадив центральне опалення. І збільшив трішки кількість ванних кімнат.
– А скільки їх було?
– Як ми виїжджали було п’ять?
– А раніше скільки було?
– Раніше було дві чи три, не знаю. Зробив там реорганізацію, головно житлових приміщень.
– Розумію. Перемістив різні кімнати і ванні приміщення.
– А ще можливо… (шукає фото в альбомі; подає фото – ред.)
– Чудово, насправді. На цій вежі був чубок?
– Чубок, так. Дашок такий був з цегли. І цегельня дала шанс на якесь… Це шлюб моїх батьків (показує на фото – ред.).
– І де він?
– Також в Ґрабошицях. Там, де я Вам показувала фотографію, таку велику. Тут усі є. Це є двір, вибудований, 524 (очевидно, площа – ред.). Стіни має на партері 1,5 м. До вікна треба йти по сходах (сміється – ред.).
– Це я пізніше зісканую…
– Але я не знаю, що Вам знадобиться. Прошу подивитись, тут є різні інші фото. Це є тераса на першому поверсі. Він є тут (показує на фото палац Марсів– ред.). Бо ті колони знаходять позаду будинку.
– А це? (показує на фото – ред.)
– Це зі шлюбу моїх батьків.
– А це хто? (показує на фото – ред.)
– То моя мама зі мною.
– А то був якийсь прийом?
– Ні-ні, сестри приїжджали, брати приїжджали… А це є (показує на фото – ред.)… тільки, я маю це не завжди у хронологічному порядку.
– Це дитинство, наскільки я розумію?
– Так. Тут напевно я і мій кузен. Тут також з ним. То мій брат (показує на фото – ред.).
– Це все у палаці?
– Так, це відразу при будинку.
– А це де? (показує на фото – ред.)
– А це ми були на канікулах два тижні.
– Деінде, так? В горах?
– В Яремчу… А це незадовго до вибуху світової війни (показує на фото – ред.). Брат був молодший за мене на два з половиною роки… Тут я співала (показує на фото – ред.)
– А це перед палацом? (показує на фото – ред.)
– Так… Тут батько…
– А що це?
– Полювання. Тут батько в шапці (показує на фото – ред.)… Це теж полювання (гортає альбом – ред.)
– А це хто?
– Мама. Тільки вона мала довге волосся, а потім коротше… Тут батько з моїм братом (показує фото – ред.)
– Це перед будинком?
– Це в Лімановій. Я збирала… (фото; дальше нерозбірливо говорить – ред.)
– А це де?
– Це Прут. Як були у Яремчу, то батьки поробили собі фото. Це камінь Довбуша (показує фото – ред.). Це також в Яремчу (гортає альбом – ред.)
– Це батько?
– Так, це мій батько. Він закінчив два факультети.
– Економіка і що ще?
– Ні-ні, сільське та лісове господарство та кераміка.
– Чудово.
– Кераміка через цегельню.
– А тут власне бачу устаткування? (вказує на фото – ред.)
– То з такою ситуацією зустрілись мої батьки, коли закінчилась війна. Ми були усі щасливі, що взагалі вижили. І що ми разом.
– А це де зроблено?
– У Вадовіцах. Ми там проживали, батьки там затримались. Мама добре знала… росіяни (сказали – ред.) «Пошли вон!»
– Моя бабця також так говорить…
– Я не знаю російської добре…
– Моя бабця також це формулювання вживає (сміється – ред.)
– Так (сміється – ред.)… Мої батьки не мали за що жити, бо все втратили. Вийшли з дому такого заможного, облаштованого, загосподарованого. До побачення. Батька не було, він був у війську. Мама з нами сам тікала. А це вони собі зробили ткацький верстат і робили такі саморобні речі для кооперативу (далі нерозбірливо – ред.) в Новому Тарзі[13]. А це мамина сестра, яка, між іншим, перебралася після війни до Кенії (показує на фото – ред.).
– О, яке цікаве життя. Давайте повернімось ще…
– Це з фотографій, які я маю… Коли батько їх поробив я не знаю. Це мої візити в Україну (показує інший альбом – ред.) Це власне будинок брата діда, професора[14], на Академічній, 23.
– Так це виглядало, коли Ви приїжджали? (розглядають фотографії палацу Марсів – ред.). Щось змінилось? Які були ваші враження?
– Власне ніякі. З тилу будинку, де були великі колони, і тераса внизу, куди виходили з їдальні, – там усі вікна були дверима. Можна було відкрити. Мама дуже гарно грала.
– На піаніно?
– На фортепіано.
– А де він стояв?
– У салоні… А тут нас з чоловіком впустили всередину, і ніхто з нами не ходив. Один пан сказав…
– Який це був рік?
– 1995. Потім я була ще декілька разів. З тилу були колони і двері, з яких виходили на терасу… Всі колони викинули, а двері переробили на вікно.
– А скільки осіб мешкало у палаці?
– Постійними мешканцями були мої батьки і ми двоє, бабця і одна пані…
– Та пані допомагала?
– Трохи батькові допомагала в канцелярії, трохи з нами виходила погуляти, чи за покупками… я не знаю чиєю вона була знайомою. І ще одна покоївка.
– Тобто, в домі були дві особи для допомоги.
– Так, дві. Кухарка приходила. А як була більша кількість гостей, то ще когось просили, аби прийшли.
– А Ви мали свою няньку?
– Мала, але вже тоді, коли народився мій брат. Тоді щось було дуже важко і я поїхала на цілий рік до своєї цьоці, хресної мами. До тієї власне, яка оселилася в Кенії. Вона раніше вийшла заміж, була старша від мами. То було бездітне подружжя. А були людьми досить заможними, бо їм належав Окоцим, бровар[15]…
– І скільки років ви там перебували?
– Рік. Але з перервами, бо бувала і вдома. Я не хотіла в цьоці задовго бути, бо там у холі був папуга, який говорив, а я не розуміла (сміється – ред.). Папуга говорив німецькою. А це пані, яка була зі мною (показує на фото – ред.), бо брат був тільки з мамою.
– Пам’ятаєте, як її звати?
– Так, Марія.
– Була полькою чи українкою?
– Полькою. Натомість мама мала таку пані, місцеву. Українку чи польку, невідомо. Бо говорили польською, бо як треба було щось полагодити в бюро – то польською. А те, що вони були українцями, то всі знали. Бо українців у Польщі завжди багато було. Адже були аж до Тарнова.
– А якої були конфесії?
– Були греко-католиками і католиками. А у сусідстві була церква, до якої той і той ходив.
– З осіб, які у вас працювали, то була ця пані Марія. А няню як звали?
– Не пам’ятаю, приходила на кілька годин. Але не мешкала в нашому будинку. Бабця, мама мого тата, також грала на фортепіано. Тому у будинку був рух. А вона ще вважала своїм обов’язком навчати дітей, які не мали змогу оплачувати навчання, а вона мала час, то навчала трьох дітей.
– Місцевих дітей?
– Так, місцевих, бідних дітей. Які при тому ще отримували якусь канапку, цукерку до кишені, каву чи шоколадку. Бабця тим займалася постійно. Мала до цього завзяття. І мала окрему служницю. Була вже старенька, мала доволі кепський зір, і потребувала…
– Не пам’ятаєте, ким була ця служниця?
– Якась місцева.
– А як її звали?
– Ні… А тут пані бачить, якими гарними були ці тераси (показує на фото – ред.). Мама садила багато квітів. Була одна-єдина кобила, яка могла їй навіть пеларгонії обгризати (сміється – ред.). Але пеларгонії, то я не знаю, скільки висаджувала. Бо тут повсюди були квіти… А тут я маю фотографії, на яких те, що залишилось (показує фото з поїздки 1995 р. – ред.). Впустив нас якийсь пан всередину. Все було чисто, впорядковано ˂…˃ По сходах ми пішли нагору. І я пам’ятаю, що тут не було вікон (показує на двері – ред.), а був малий ґанок. І це було в їдальні. Тут було місце для оркестру, коли їдальня перетворювалась на залу для балу. Були чотири такі балкончики. І можна було, якщо треба, заглядати, що там в залі відбувається. Але тут (показує на двері – ред.) ніколи не було вікна. Але з уваги не дітей… А крім того, між чоловік не вірив, що у будинку зробили ліфт, з кухні. Бо кухня була нагорі, на поверсі (себто на другому поверсі – ред.). Моя мама ненавиділа запаху цибулі (сміється – ред.). Ну, але слушно, якщо є місце. Перед кухнею був коридорчик і був спеціальний ліфт, який возив не людей, лише теплу їжу донизу, просто на креденс у їдальні. У підлозі був зроблений отвір для ліфта, і я його знайшла (під час візиту 1995 р. – ред.). ˂…˃ На поверсі були головно кімнати для гостей, і на дві кімнати одна ванна кімната.
– А ви де мешкали?
– На партері. ˂…˃ Діти мешкали… Є у Судовій Вишні такий пан Роман Войціцький, дуже добре знає, як там було і що там було. Де були колони… Я неодноразово з ним розмовляла, була у нього в Судовій Вишні, була у Львові, поверталась у Судову Вишню… Знаєте, коли людина, як циган, спить з рюкзаком біля подушки, в якому білизна, хустинки, светр… Скільки літ пройшло.
– Це хто так спав?
– Я і мій брат. В часі окупації ми подались з Судової Вишні до Ліманової, потім до Ґрабошиць, звідти до Пшишової[16], дальше до Щижица[17]. Там є великий орден Цистерціанців[18] ˂…˃
– Повернімось ще до палацу. Як виглядало ваше дитинство у палаці?
– Моє дитинство було звичайним дитинством дитини в домі, де ним опікуються, миють, дають їсти (сміється – ред.). Коли народився мій брат…
– На скільки він був молодший?
– На два і півроку.
– То Ви той період напевно не пам’ятаєте.
– Я знаю, що через народження брата я мусила покинути маму… зрештою, я дуже свою цьоцю любила. І я після усіх воєнних перипетій… вони не повернулись, бо не мали куди повертатись… А зараз хтось купив це все?
– Так. І хочуть… Мене власне попросили (особисто я їх не знаю), вони хотіли б зберегти все так, як було. Надати тому місцю автентичний характер.
– Але я говорю про свою цьоцю в Окоцімі. Був рази в три (розмір палацу? – ред.). Я її дуже любила, і моя мама вважала, що… аби мати святий спокій… і вона забирала мене до Окоцима. Була там рік, не цілий.
– А у що Ви бавилась з дітьми? З батьками бавились?
– В домі бавились у хованки.
– Великий будинок – то можна бавитись.
– Потім бабця нас навчила, що можна на її шалі їздити по кімнаті. А потім ми почали їздити на самокаті.
– Ви мали самокат?
– Так, мала самокат, мала велосипед. Було, що не хотіла одного разу поділитись ним зі своїм кузеном і вкусила його. ˂…˃ У що ми грали? В усе.
– Вас було тільки двоє. Ви бавились двоє чи…
– Ні, ми бавились з дорослими, були інші діти, приходили.
– Звідки, з села? (тут незрозуміло, чи інтерв’юерка говорячи про село, має на увазі Судову Вишню – ред.)
– Так, з села.
– І з тими дітьми…
– Так, завжди бавились. Були дуже добрі стосунки. Так скажу: в тій епосі власники і служба… наприклад, моя мама запровадила такий звичай, що коли до них приходили гості, які залишались на довго, наприклад, грали в карти чи…, то мама о п’ятій годині давала каву і до кави. Робила це сама, допомоги не було. На вечір у будинку залишались тільки постійні мешканці. ˂…˃ Моя мама вважала, що не повинна в такій годині використовувати прислугу.
– Вони йшли додому?
– Хтось додому, а хтось – до себе, бо дві жили у нас. Була якась пані, яка працювала в канцелярії у батька. Мав канцелярію і таку малу почекальню. Під вежею. Там був окремий вихід.
– А де Ви найчастіше бавились?
– В саду. Або на тих терасах, каталась.
– В їдальні ні, чи в будинку?
– А ні, в будинку також. Але як була гарна погода, то ми дуже любили вибігати надвір. Я зробила своїм батькам декілька «несподіванок». Забігла до стайні, коли виганяли баранів, і скочила на барана (в оригіналі – на трика (tryk), себто не на кастрованого барана, а такого, який призначався для розмноження – ред.). Бо я їздила на куцику. І мій батько зняв мене з того барана, але в кишені – про всяк випадок – мав пістолета. Бо це був все ж трик ˂…˃.
– А сільські діти, які приходили, бавились з Вами в саду, чи в домі?
– В будинку зрідка. Бо ми любили бавитись з м’ячом. В домі ми складали кубики, малювали. А на Великдень ми отримували якусь стару сорочку – в Страсний тиждень ми розмальовували яйця. Кожний мав свою чашку, свої фарби, свої яйця.
– Ви маєте на увазі себе і брата?
– Брата ні. Але були діти, різні приходили діти. Такі, які ще не ходили до школи.
– А пам’ятаєте імена цих дітей?
– Ні, тільки те, що кожна друга була Марися.
– А їхніх батьків не пам’ятаєте?
– Я знала прізвища дуже добре. І мої батьки їх тут знайшли, на Повернених землях[19]. Ті, що старші, молодші від моїх батьків, не знаю чи ще живі. Але ми їх відвідали, раз і ще раз.
– Тобто, це були приятелі родини?
– В будинку моїх батьків утворилася… ті, які були довго у цегельні. Директор цегельні жив у будинку, окремий був такий червоний дім, де він мешкав з сім’єю. Також інші працівники, монтер печі.
– І це були також їхні діти?
– Так. Але не було паркану чи заборони. Ми разом зустрічались. Там близько вулиці не було, ніхто автомобілем не їздив. Кінь був створінням, з яким ми дуже добре ладили. Я перший раз їхала верхи, коли мала три місяці. З батьком під руку. Малою я ходила коням попід ноги.
– Багато було у вас коней?
– Так. Ну, кількісно ні. Але батько займався кіньми. ˂…˃ Мав дуже гарні коні. Свої власні.
– Ви мали стайні?
– О, так. Було все. Були барани, небагато. Корови свої. Два куцики. Кури мали обгороджене місце.
– А хто займався тваринами?
– В стайні був машталер[20] і троє хлопців. Фірман Юзек Івашко. ˂…˃ Він приходив додому. Був один-єдиний, хто брав нас на плечі (сміється – ред.). Він був дуже пов’язаний з моїм батьком, і товариськи, і по роботі. Бо так – і на полювання потрібно було їхати. Не було так, що якась конкретна година. Був такий день, що Івашко був непотрібний. А був такий день, що був потрібний цілий день. Це не було якось врегульовано. Але не було ніякої дистанції між ними. Мої батьки були молодими. Ті люди також були молодими. Не було приводу до такого… Звісно, як бабця спала, то ми не грали на фортепіано. Але не було якогось зніяковілого поводження.
– Не пам’ятаєте тих інших, хто працював у стайні?
– Ні.
– А в цегельні?
– О, там було багато. 20 чи 30 осіб. Може і більше навіть. До цегельні була залізнична колія. Тому цегла і дренажні трубки на експорт і дахівку завантажували відразу при цегельні. Ми туди не втручались, там усім займався батько. Ми туди не ходили. Але куцика інколи Івашко приводив із таким коциком, на який можна було сісти. І ми їздили близько цегельні. То були наші надзвичайні приємності. Часто бавились м’ячем. Ми мали різні м’ячі. Ще сітки (волейболу? – ред.) чи гри у теніс не було для дітей. Для батьків було.
– Батьки грали?
– Так.
– Ми говорили про орхідеї, що Ваша цьоця їх спровадила…
– Так, і вирощування орхідей заклала в Окоцимі. В теплицях. Тобто, на той час орхідеї вже були в Польщі. Вони з мамою дуже любились. Часто зустрічались. Цьоця не мала дітей, тому вона частіше приїжджала до нас… Але я почала розповідати, що мама зробила з землею. Хотіла допомогти батькові. І заклала плантацію суниць. Мама це дуже розвинула. В четвертій зранку уже починала працювати.
– Сама збирала суниці?
– Пильнувала. Близько дев’ятої приїжджав автомобіль і забирав запаковані суниці, в такий спосіб, якого бажав отримувач у Львові; дуже часто він літаком відсилав їх до Швеції.
– До Швеції?
– Так, той торгівець. А, може, залишав їх і на місці, у Львові. Важко мені сказати. У будь-якому разі мама ті суниці вирощувала з великим успіхом. І коли наступав період, коли потрібно було відтинати вуса, аби посадити в іншому місці, то мама усім дівчатам, які у неї працювала, віддавала їх задарма. Бо вона більше не розсаджувала, то мало б змарнуватись? Мої батьки були шалено практичними людьми. Вони обоє, будучи молодими людьми, опановували різні знання…
– А де навчались?
– В Кракові і у Відні.
– Ви згадували, що батько закінчив рільничі студії, а мама?
– А моя мама консерваторію, працювала в Кракові і в Відні.
– А ви мали якихось приватних учителів?
– Ніколи.
– Ви ще ходили в Судовій Вишні до школи?
– Ні. Я мала 5 років, коли ми виїхали. 5 років, коли я покинула дім раз і назавжди. І то ще й без батька. Чому? Бо відразу, як стало зрозуміло, що буде війна, мого батька повідомили (бо він ніколи не був фаховим військовим, але мав досвід війни – Перша світова війна, потім війна у 1920 р. – знову батько воював). І в 1939 р. такий був день, якого ніколи в житті не забуду. Ми були з мамою і бабцею в холі. Тато прийшов. Юзеф Івашко привів найкращого верхового коня, осідланого. Івашко з конем увійшов в дім, до холу. Я ніколи в житті коня в домі не бачила. З інших дверей вийшов батько в такому одязі, який мені страшенно подобався. Я це все перевірила. Збоку мав таку сумку, багато різних прищіпок. Він сказав нам «До побачення». Це було наприкінці травня – на початку червня. Бо було уже заздалегідь відомо. Зрештою, мій батько, як і в 20-му р. добровільно пішов. Мав уже військові ступені, був нормальним жовніром. Але тут отримав якусь важливу функцію у Перемишлі. І поїхав до Перемишлі. Поцілував нас – маму у руку, бабцю – у дві руки. І тато поїхав.
– Я би ще хотіла повернутись до того періоду перед війною. Ми говорили про забави, про те, що натоді у вас ще не було ніяких приватних учителів. Про гостей ми говорили, правда? Що пані відвідувала свою цьоцю. А ще я б хотіла запитати про відзначення свят.
– Ще вам скажу про дітей. Ми малювали. Можна було у тих книжечках, «Козликах Матоликах»[21], ми їх майже напам’ять знали (сміється – ред.). Ми малювали, я знала абетку. Могла написати «мама», «тато», «бабця» і щось там ще. Але то не була регулярна школа. Бо до регулярної школи я натоді ще була замалою. Дуже багато нам читали.
– А пам’ятаєте, що вам читали?
– Найбільше мені запам’яталась «Дівчинка з сірниками»[22] (сміється – ред.)
– О, теж люблю цю казку.
– І взагалі всі ці казки були чудові, правда?
– Якісь ще?
– Ще ці, не знаю чи це казки, бо це літературні байки, – «Байки» Лафонтена[23]. Моя мама дуже добре знала французьку мову, усі цьоці також. Я від них досить скоро дечого та й навчилась.
– А вона читала їх французькою?
– Ні (цитує французькою якийсь уривок, сміється – ред.) І я щось завжди… Їх це забавляло завжди, що я такі байки… Коли вони хотіли, аби ми не розуміли… але французькою рідко користувались… (тут незрозуміло – ред.).
– Говорили французькою, аби ви не розуміли?
– Ні, німецькою. Бо були із теренів, окупованих Австрією, де їх зобов’язувало знання німецької мови, якщо вони здобували середню освіту, матуру. Мусили вміти говорити. Потім мій батько у Відні дуже швидко пройшов такий курс… не курс. Він доїжджав на заняття. На виділ (факультет – ред.) будівництва, ще там чогось, цього на можу розповісти детально. Якби там не було, здобув там відповідну освіту, аби потім мудро управляти цегельнею. І дуже мав добре чуття, бо патентував вироби тієї цегельні, багато експортував.
– А куди експортував?
– Найперше до Франції. Можливо, до Швеції. Там були якісь спеціальні трубки для дренування летовищ. Тобто, там, де були великі летовища. До Німеччини якось не дуже охоче. Бо якось так було, що «дуже прошу», але здалека. А до Австрії їздили, і людей там різних знали.
– А українською, очевидно, не говорили.
– Ні. Але мій батько розмовляв українською.
– З місцевими?
– З місцевими. Але мій батько і до Львова їздив. Мій батько, якщо говоритимемо про місто… бурмістром у місті (Судовій Вишні – ред.) був близький кровний, бо батькова сестра вийшла заміж за Пайгерта. Вони мали четверо дітей. Він був, здається, бурмістром, чи кимось там… якимсь вищим урядником у тій міській ґміні. І батько, не на його прохання, а з бажання допомогти, організував добру пожежну команду.
– В Судовій Вишні?
– Так. І надав для цього зі своєї кишені майже всі потрібні кошти (сміється – ред.). А це на тодішні часи було дуже потрібним. (дальше розповідає про бідацтво на Підгаллю біля Ліманової – ред.)
– Повернімось ще до Судової Вишні. Як ви святкували Різдво чи Великдень?
– Різдво було великим святом. Спочатку приходив Святий Миколай. До нас приходив завжди вночі, тихенько і під подушку.
– Ви пам’ятаєте Різдво у Судовій Вишні?
– Дуже добре. Загалом свята починались заздалегідь. Бо ж ми готували забавки. Іграшки ми самі робили, а не купували.
– На ялинку?
– Так, на ялинку. Ми клеїли бібулки, були також різноманітні ангелики. Було забави, а сміття! Нарізаного паперу – без кінця. Це відбувалось декілька днів перед святами. А уже в святкові дні настрій був такий святковий, веселий. Тоді переважно уже лежав сніг. Ми уже катались на санках. І в вігілійний день[24] батько зранку йшов до лісу, ще я сонце не зійшло, повертався біля 12-ї. І був такий обід чи не обід, точно не знаю, що то було.
– До лісу ходив на полювання?
– Не знаю, чи на полювання. Бо звірів він ніколи не привозив додому. З ним на місці були такі, яким віддавалась здобич, і вони уже знімали шкіру, м’ясо… Бо мусів завжди ще ветеринар перевіряти. І потім ми… батьки загалом нами не дуже… десь вони постійно бували. Бо…
– Не займалися, так?
– Ні-ні. Вони нам не показувались. Бо вони робили ялинку. В салонику з кам’яною підлогою. Це був округлий салон (під вежею – ред.). І потім, коли ми уже з’їли Вігілію[25]…
– А прикрашали ялинку тими оздобами, які ви приготували?
– І тими, і іншими. Дорослі також щось доклали (сміється – ред.).
– Тобто, дорослі самі вбирали ялинку?
– Так. Як ми були ще малими.
– А потім?
– А потім то вже була війна.
– А де ви вечеряли (на Святвечір – ред.)?
– В їдальні.
– І кого ви запрошували?
– На Вігілію? Когось з родини, хто приїжджав. Але загалом у сімейному колі.
– В сім’ї – тобто в найближчому колі?
– Ні, не тільки, бо наприклад, Пайгерти то були такі… моя тітка була сестрою батька. Але… я вже не пам’ятаю, батьки мали дуже багато різних знайомих… Вони тут залишали ялинку. Не було тоді жодних електричних лампочок. Були свічки. Самі їх запалювали. Як закінчувалась Вігілія? Сидіння при столі ˂…˃ І потім батьки йшли на Пастерку[26], і нам було дуже прикро, що нас не беруть з собою.
– Не брали?
– Ні. Вночі нас не брали (сміється ред.). А на свята приготувань було дуже багато. Бо ми ті святкові іграшки виготовляли майже цілий місяць.
– Цілий місяць?
– Ну, так. Бо це розкладалось на дві години. А потім, ну, дітям стає нудно. Потрібно було позбирати, потім знову розкласти.
– А що ви їли на Різдво?
– О, то було величезне меню. Був білий обрус, сіно, біля тарілок гілочки ялинки… Найперше завжди була якась холодна риба. Небагато…
– Якийсь короп?
– Ні, швидше щука.
– Та риба була з місцевих озер?
– Цього не знаю. Що лежало на півмисках – це все, що я пам’ятаю… Холодна риба, до якої був якийсь соус. Але перед сіданням за стіл були побажання, був оплаток, собі бажали, хто що подумав. То тривало з хвилинку, а потім уже сідали до столу. Мама казала, хто де має сісти і кінець. І першою стравою була холодна риба, небагато. Потім були… щоб я не помилилась в порядку… клюски з капустою або маком. Потім – зупа. Завжди зупа. Або грибна, або борщ, або рибна.
– То був такий український борщ, густий чи такий чистий?
– Ні, чистий борщ. Бо то пісна вечеря.
– А до борщу були якісь крокети?
– Ні, були вушка з грибами. Була друга грибна, або рибна зупа. Хліб. Масло, як потрібно. Потім була гаряча риба. І дуже часто був великий щупак (показує руками – ред.), для усіх. Запечений, напевно. Тут точно не скажу. Нам мама накладала такою лопаткою. Потім був компот з сушених фруктів і печиво.
– Яке печиво?
– Завжди сирник, завжди маковник.
– Сирник з родзинками?
– Так. Завжди була кутя.
– Як десерт?
– Так. То вже було в рамках десерту. Фрукти, звичайні.
– А коли подарунки були? Бо ви розповідали, що була ялинка, і там відкривались двері…
– Був чай і десерт, дзвоник…
– Після їди?
– Так. Дзвінок. І, не знаю, напевно, мій тато витягав подарунки – для того, для того, для того… і всім роздавав. ˂…˃ Довкола ялинки було дуже багато м’яких крісел… І остання ялинка почала горіти…
– В 1939-му?
– Ні, в 1939-му на свята ми уже в Судовій Вишні не були… А вже після ялинки ми ще раз йшли до столу – до чаю і десерту. І дуже багато ми колядували.
– Якісь пам’ятаєте?
– (сміється – ред.) З однієї то завжди тато сміявся… «W dzień Bożego Narodzenia / radość wszelkiego stworzenia / ptaszki wgórę podlatują / Jezusowi przyśpiewują / Słowik zaczyna dyszkantem / Wróbel mu wtoruje altem…» … вже зараз не пам’ятаю, який там птах…
– Коли ви співали коляди, мама грала на піаніно?
– Так, завжди.
– І як закінчувалась Вігілія Різдва?
– Ну ми йшли спати, а що робили дорослі, то я вже не знаю (сміється – ред.).
– Пастерка була?
– Вони ходили, так, ми – ні.
– А наступні дні Різдва – перший день, другий, як виглядали?
– Ну, сніданок був значно пізніше. Бо дорослі спокійно собі спали. Бо моя мама до останніх днів вставала зранку о шостій. І там, в Судовій Вишні, як мала ті суниці, то вставала о п’ятій. Сама все мусила собі… Але з того вдалося позбутись боргів, мати відремонтований будинок, мати все, що потрібно. А ще заощаджувати. Бо коли народився мій брат, то такий був звичай, що земські маєтності залишались за прізвищем.
– Тобто все було на брата?
– Так. Але для мене відклали – уже тоді! я ще до школи не ходила – гроші у банку. Звісно, все це пропало. Ну, а батько був на війні. Війна почалася…
– Розумію. Ну, Різдво ми вже обговорили. А Великдень?
– Ну, це була дуже велика атракція. Ми отримували якісь старі сорочки, кисті, фарби, яйця у цибулі готували, яйця білі для розмальовування… і що ми тільки не витворяли з тим малюванням! Ми були розмальовані, ті наші сорочки, і ті яйця – як після бойовиська!
– Ви вдвох з братом?
– З братом. Але приходили й інші діти. Я вже зараз так не можу пригадати їх. Вони жили неподалік. Багато в тому домі мешкало різних офіціалістів, які працювали у батька, і мали дітей. І ті діти бігали повсюди. Тільки ніколи на дорогу, ніколи за живопліт, завжди хтось старший був, хто приглядав за ними.
– А сам Великдень як виглядав? В п’ятницю, чи в четвер все починалось?
– Ні, набагато раніше. Батьки ходили до костелу.
– В середу?
– Ну, і в середу. Пам’ятаю, що у піст… Я запам’ятала ще таку сцену: мій брат ручкою забрав собі шматочок нарізаного м’яса, і мама, яка… а тато каже: «Залиш, адже він ще не має таких обов’язків». Ну, бо батьки постили, ми – ні. Я пам’ятаю, що ми завжди ті овочеві зупи їли. На сніданок завжди були якісь клуски, якісь налисники, якісь котлетки.
– З чим налисники найчастіше?
– З сиром.
– А котлетки?
– Такі з фаршу. Була така страва: з приготованої картоплі робили котлети. Готували їх пару, а потім ще на печі на пательні. Дуже, правда, не обсмажували. І до цього завжди ми мали якусь салату, моркву з яблуком. Різні були салати.
– А смажені сирнички були?
– Були. Тільки це скоріше до хліба. Ще пам’ятаю, книдлі були. Рис з овочами, з якимсь соусом, сметаною. Компот, переважно з яблук.
– То готувала та кухарка, яка приходила, так?
– Так. Вона готувала зранку. Потім залишала те, що мало були на вечерю і йшла додому. А була якась така, що була постійно. Вона готувала ввечері чай і спускала його ліфтом.
– Кухарка, значить, була одна?
– Одна, а на свята було їх більше.
– Кликали з села?
– Так. Батьки знали, кого кликати. Багато людей працювало на цегельні, на свята вона не діяла. Але були ті, хто мав обійти тварин. Бо було декілька гарних коней, жеребців…
– А державні свята ви відзначали?
– Пам’ятаю, що мої батьки завжди вивішували хоругву, одну або дві. І був урочистий захід, бо мій батько купив патефон. І до патефону в дні державних свят… Пам’ятаю, що одного разу на Всіх Святих була з батьками у Орлят. Брат мій ні, а я була з ними на цвинтарі Орлят[27]. І мені він сподобався, бо був таки рівненький… Тоді ще важко було орієнтуватись у вартості політичній, історичній… Бо то все прийшло пізніше. Але коли я його бачила, то це залишило… Мій батько був вбраний у щось таке, чого ніколи не носив. Мав удома мундир. І у високих чоботах. І кінь, в холі кінь! То було щось, чого ніколи не було. І Ви питали про…
– …про державні свята. Хоругви – на які свята вивішували ваші батьки? На День Незалежності чи 3 травня?
– Не пам’ятаю. На різні. Чому хоругви вивішували? Одну, другу… Напевно у травні це робили, напевно в серпні. В серпні спеціально надовго і в серпні робили завжди букети з трав на посвячення трав (15 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці – освячення вінків, трав і квітів – ред.). Ще завжди були в період Великодніх свят напередодні Великодня пальми.
– А пальми були з чого? Були базьки чи…?
– Оскільки мої батьки обоє були з південних регіонів Польщі, то дотримувались тамтешнього звичаю, коли вербові гілки сплітають навколо палки і оздоблюють це все засушеним мохом, паперовими квітами, чудовими трояндами, стрічками. І все це несли до костелу. І були маленькі пальми, а були такі, що їх несли пара хлопців.
– То це робили якісь місцеві хлопці?
– Так, місцеві. Там було дуже багато українців, лемків. До Криниці включно був анклав, де лемків було дуже багато. І то не були жодні… то були наші. Допіру після війни я про це дізналась…
– Що то не наші?
– Ні-ні. Таке слово… Бандера.
– Після війни?
– Так. І я довго допитувалась, що то таке. Я вже була в стані це зрозуміти. Я знаю, що в часі окупації німці – це було слово, від якого холола кров у жилах. І ми багато чого бачили в часі війни. Бо Ви ще мали питання, як ми покинули свій дім.
– Але ми ще маємо про кімнати у палаці, ще цього Ви не розповіли.
– Ну, були кімнати для гостей, переважно на дві особи.
– Так, це ви розповідали, що це були кімнати на першому поверсі, а на партері проживали власне ви з батьками?
– Так, а бабця мешкала у вежі. На першому поверсі. Виходила собі на терасу. Там були дві кімнати, ванна кімната. Бабця мала свою прислугу.
– То як виглядали ці конкретні кімнати? Наприклад, почнімо з їдальні.
– Їдальня була дуже гарна. В ній був великий ґданський дубовий креденс. Був ліфт, по якому згори приїжджала їжа.
– Це який поверх?
– Партер. Також був стіл, який можна було розкласти на цілу кімнату. За нього могло сісти 36 осіб. Був ще візок з двома тацями, аби не носити їду, коли багато осіб за столом.
– А цей ліфт з їжею опускався на креденс?
– Так.
– І кухарка цю їжу спускала.
– Так. Ліфт був електричним. Це тато зробив, бо було дуже незручно мати тут їдальню, а поверхом вище кухню. Коли стіл не був розкладений, то ми могли їздити по їдальні на самокаті.
– А поруч що було?
– Два салони. В салоні (першому – ред.) був круглий стіл, зі світлого дерева, фотелі, канапа, малий столик для бриджа, або ж бабця на ньому розкладала пасьянс. Були ще якісь кріселка. А тут була велика бібліотека.
– Де була бібліотека?
– В салоні, а також у батька (у канцелярії – ред.) з двох сторін.
– Він якісь книги колекціонував? Якісь античні екземпляри?
– Не знаю. Але книжок було без кінця. І газети, і книжки. Дуже-дуже багато. А більше такого нічого не було.
– А був ще салоник, де стояла ялинка.
– Так. Інколи він був зачинений. Коли там загорілась ялинка, то відчинили всі вікна і двері. Її відразу винесли.
– А в інші дні що там було, що відбувалось?
– Нічого такого.
– Отож цей салоник був у вежі, де мешкала бабця?
– Бабця мешкала на першому поверсі.
– Була бібліотека, і був кабінет…
– Це називалось канцелярія. І невеличка почекальня. І окремий вихід з почекальні. Там можна було плащ повісити, поправити зачіску. Канцелярія була великою, і книжок там було багато. Інколи там працювала така пані, яка приходила, щось там в книгах записувала. Або на друкарській машинці.
– Пам’ятаєте, як її звали?
– Ні. Єдине, що вона була старша.
– З тим усіх людей, які працювали у батька, ви запам’ятали тільки Івашка, так?
– Так, Юзеф Івашко. А крім того, у домі моїй мамі якийсь період, як тільки прийшла сюди, гардеробом (постілллю та ін.) займалася Зоф’я Кушикова, а Кушик випалював цеглу у цегельні. А оскільки Зоф’я Кушикова була одиначкою і, здається, сиротою, то коли вони закохались, мої батьки справили їм весілля, а моя мама надала їй посаг. Перину, не ковдру, а власне перина повинна була бути, багато комплектів постелі, рушників, якийсь обрус, фіранки. Не кажучи про те, що моя мама була хресною майже усіх малих дівчаток тих людей, які були довкола нас (очевидно йдеться про ті сім’ї, які працювали у Марсів – ред.). Ну, це було пов’язане з тим… моя мама колись зайшла до такої крамниці у Львові і купувала медальйончики, золоті. Її навіть запитали: «А що, пані має захоронку[28]?» (сміється – ред.).
– В звичайні дні ви розповідали, що до столу подавали ці картопляні котлети…
– Різні були страви. Зупи були овочеві, часто був розсіл, якась зупа огіркова…
– Одна страва була?
– Ні, дві. Дві страви і десерт. Тільки це не було щось надзвичайне, там, печеня, риба з відкритими писками, таких речей не було. Риба, звісно, бувала. Тільки батьки нам завжди виймали з неї кістки.
– Отож, на друге що було?
– Такі котлетки, картопля, бурячки чи морква…
– А на десерт?
– Найчастіше компот або будинь. Або шматок якогось доброго печива.
– А що було найчастіше?
– Сирники.
– Смажений сир?
– А ні-ні, такі сирнички ми часто отримували на другу страву на сніданок, такий сир смажений з кмином.
– А, сирник – це десерт такий з родзинками, це маєте на увазі?
– Різні такі… Порізаний на шматки кекс. Чи якийсь з фруктами штрудель, шматочок. По-різному бувало. Компот.
– А з яких фруктів?
– І сливки, і виноград…
– А на свята то вже щось більш вирафіноване?
– Так. Ну, була кутя, були маковники…
– А як гості приходили?
– Щось там мама завжди мала. Бо по-різному… Молоді люди щось одне їдять, старші щось інше. Чоловіки люблять якесь віскі…
– А який алкоголь пили, віскі?
– Не дуже пам’ятаю. Хіба що згадую коньяк. І ще вино, але червоне.
– Це було придбане вино?
– Мій батько взагалі вмів займатись вином, купленим. Але в більших об’ємах. І на старе вино собі… Ходив, перекручував ті пляшки, які лежали. І любив червоне вино. Часом в звичайний день, до обіду, окрім води…
– А звідки замовляв червоне вино, пам’ятаєте?
– Головно в Угорщині. Червоне вино, часом був токай, я чула це слово і запам’ятала.
– А які були стосунки вашого батька з мешканцями Судової Вишні? Ви вже розповідали про тих, хто працював у нього на цегельні, в стайні. А які були стосунки з іншими – українцями, поляками, євреями?
– Я тут нічого конкретного не розкажу. Знаю, що часом приходили люди, чекали, залагоджували якісь справи. Стосунки були добрі. Не було жодної квестії, що хтось є… Мої батьки, які… мама по світі поїздила, мала сестру, яка вічно по світі волочилась… Всупереч загальним звичаям, мої батьки, як я чула, їх критикували, що взагалі робиться якась різниця. Той є чорний, чи є такий чи сякий. Твердили, що це є абсолютно першою річчю до викорінення. З євреями, то я не знаю, бо ми вже не були в Судовій Вишні. Як прийшли німці вдруге, то робили погроми, страшні речі. З українцями…
– Мій батько зовсім не знав російської мови.
– А місцеві – скажімо, лемківський, русинський, український знав?
– Мусив знати, бо він дуже багато проводив у розмовах і перебуванні з Шептицьким.
– Знав Шептицького?
– Так.
– Цікаво. А як вони познайомились?
– Не знаю.
– А які справи мав з Шептицьким?
– Завжди твердив, що Шептицький трохи переборщив. У чому – не знаю. Але дуже часто зустрічались. Коли був у Львові, то Шептицького у Св. Юра завжди відвідав. Він десь зустрівся з ним у війську. І був з Шептицьким у великій приязні. Більше того, він навіть приїжджав до нас.
– Ви пам’ятаєте, як Шептицький приїжджав чи це Ви знаєте тільки з розповіді батьків?
– Тільки з розповідей батьків.
– А конкретно, що робив? Для чого приїжджав?
– Не знаю.
– А на чому ця приязнь полягала?
– Ну, батько коли їздив до Львова, у справах, і завжди до нього заходив.
– Просто поговорити чи мали якісь спільні інтереси?
– Ні, інтересів не мали, заходив аби поговорити. Батько привозив йому суниці, він їх дуже любив.
– Ті суниці, які вирощувала Ваша мама?
– Так. Були зранку назбирані, свіжі. Дуже прошу, ти любиш – маєш. Замість квітів.
– А з місцевими лемками, чи українцями які були контакти?
– Не дуже. З лемками було більше контактів, тут у Польщі, після війни. Як почався погром, той, який мав назву «Вісла»; українців страхітливо скривдили. Не знаю за що?. Дуже багато з них вивезли до Щеціна і в тамті околиці. Вони були там дуже нещасливі. З місця були украдені найцінніші речі – церкви і, якщо вдалося, вивезли на захід ікони. А священники, то не знаю, як і де…
– А там на місці, з тих українців, яких Ви знали. З ким контактував Ваш батько чи мама?
– Так. Ми зналися з ними. І «добрий день», і погладити по голові, і запитати «як маєшся?» завжди вміли (сміється – ред.).
– Ага, уміли говорити «як маєшся?» А якісь приязні контакти з місцевими українцями?
– Не дуже. Ну, мій тато мав точно якісь контакти. Бо він мав і великі ліси, де були лісники. Полювання… а мій батько не один полював, а з багатьма людьми з району. Вони заздалегідь домовлялись.
– А пам’ятаєте, де конкретно полювали?
– В Бортятині були ліси. Також у бік Львова, аж до Зимної Води. Лісових угідь, де можна було полювати, було багато. На полювання завжди їздили таким візком, який називався «лінійка». Вони їхали не дивлячись уперед, а боком. Або ж кіньми. Автомобіль мій батько мав десь два місяці, здається.
– Тобто, придбав якраз перед війною?
– Ні-ні, мав раніше якийсь вживаний автомобіль, який не був надзвичайним. І батько сказав: «Я ніколи в житті не поміняю коней на автомобіль».
– А, не хотів мати автомобіль?
– Любив коней. Мушу вам сказати, що мав дуже гарні коні. Там взагалі було Стадо жеребців[29]. Воно було державним.
– А Ви там коли бували?
– Так, з батьком.
– І що Вам запам’яталось?
– Чудові коні на загоні. Без жодної упряжі, без нічого. Усі вільні. Дуже багато коней. Там були ветеринарі. Батько також до них заходив. Там були двоє осіб, які раніше були з батьком у Дублянах. Не те ж студіювали, що мій батько, бо були ветеринарами, пильнували расовість.
– А батько якось з ними співпрацював, доглядаючи своїх конях?
– Ну, окрім того, що на них їздив, і інколи вбирав – надівав вуздечку, сідло, хомут, інколи це робив. Дві кобили, молоді і гарні, напівкровні англійські були врятовані, бо мама ними тікала. Ми завезли їх до Ліманової. Потім ми були в ОО. Цистерціанців. Жеребці дали трохи грошей. І мій батько продав їх обидвох, вони вже були старі, не такі дуже, мали може 7, 8 чи 9 років…
– Ви не мали автомобіля. А як виглядали у будинку туалети, ви мали водогін?
– Так. Всюди. Електричне освітлення, водогони, центральне опалення.
– А на селі люди це мали чи Ви не пам’ятаєте?
– Не знаю.
– А як виглядала Ваша кімната, пам’ятаєте?
– Ну, моє ліжко. Дві такі етажерки (полички – ред.) з іграшками. Великий стіл і три крісла.
– Тобто, невелика кімната?
– Ні, невелика.
– А в брата подібно було?
– Так. У нього було подібно, але кімната була більшою. Як він ще спав, малий був, то з ним хтось спав в кімнаті. Він був якийсь такий… Постійно нездужав і з ним їздили постійно до Львова… Але Роман Войціцький, то варто… в самій Судовій Вишні. То дуже знана особа. Я йому дуже такий різних речей… Його мама працювала у моїх батьків до війни. Вона уже померла. Але він дуже багато назбирав різних…
– А ким вона була?
– Не знаю. Може кухаркою, чи допомагала на кухні… Тут я не беру на себе жодної відповідальності.
– Розумію. Особисто ви її не пам’ятаєте?
– Ні. Я чимало разів була у Войціцьких. Два рази ночувала у них. Бо там готелю немає ніякого. А я завжди їздила або зі шваґром, або з чоловіком, автомобілем. А як я була сама, то де мала заночувати? І я усвідомлюю, що не завжди було безпечно.
– Так, звісно.
– Я завжди хотіла побігати по траві босими ногами, так як колись, коли ми там жили. Запам’ятала цю розкіш (сміється – ред.).
– А пам’ятаєте, як виглядали кімнати для гостей?
– Кімнати для гостей були дуже гарно обставлені. У різних кольорах.
– А які то були кольори?
– Ясно-зелений, білий, бежевий. І завжди мама старалась, щоб покривала, щоби були м’якесенькі, якийсь порядний коц, дві подушки, завжди ясік. Дерево завжди було ясне. Чорний креденс, і чорні крісла… мама завжди казала, що вистарчить лише одне.
– Отож, на першому поверсі були лише гостинні кімнати і більш нічого?
– Гостинні кімнати, коридор, їдальня. Спіжарня (комора – ред.), такий домашній склад, також був на першому поверсі. Отож, кімнати для гостей, коридор і вихід до бабці.
– Окреме, до тої вежі?
– Так, до вежі, до бабці.
– А з двору був якийсь окремий вхід для кухарки, для бабці?
– Окремий вхід до кухні ззовні був збоку. То був такий невеличкий передпокій.
– Тобто, не було окремого входу для служби?
– Ні. Не було такого поділу, що то є моє, а то моє.
– Ну, так. Я питаю, бо часто такі речі були.
– Мої батьки багато крутились, читали, їздили, оглядали. Були дуже рухливі. Вони не були дуже молоді люди. Вони побрались в 1931 або 1932 році. Мама мала 28 чи 29 літ, а татові було 40. Так що вони не були такі шалапути молоді. Вони були люди досвідчені і дивились… адже в родині діялись різні речі – важкі хвороби, смерті, хрестини, шлюби. Щось постійно відбувалось. А в такій великій родині то було нормальним явищем… Бо то рідко траплялось – мама моя була однією із восьми дітей, а тато – одним із шести.
– А ваш тато цікавився життям Судової Вишні?
– Дуже.
– Місцевою владою, виборами…
– Усім. Став спонсором футбольного поля і майданчика для «Сокола». Біг, гімнастика, якісь змагання, у футбол грали. То батько з власної кишені…
– Ви казали також про пожежну команду…
– Так.
– Якщо говорити про місцеву владу, то з кимось мав приязні стосунки?
– З Пайгертами, то була родина.
– І приїжджав до Вас, Влодзімєж Пайгерт, так?
– Так. Вони мали четверо дітей, двох синів і дві доньки. Наймолодша є значно молодша за мене. Усі інші уже повмирали. Бо один загинув в АК[30], в часі зустрічі з німцями. А другий шукав його в березні в річці Дунаєць і потім мав такі ноги, що власними ногами уже не користувався. Молодий ще хлопець. Обоє з самого початку пішли (в АК – ред.). Один мав 17 років, а інший – 19.
– Шкода хлопців. А Ви пам’ятаєте Влодзімєжа Пайгерта?
– Пам’ятаю. Він був худорлявий, не любив бавитись з дітьми. Був старший від мого батька, бо старша сестра мого тата вийшла за нього заміж. Хлопці були вже натоді майже дорослі, а дівчата молодші. Одна старша від мене, а одна молодша.
– Пам’ятаєте, про що вони розмовляли? Що пов’язувало В. Пайгерта з Вашим батьком? Чи то була просто приязнь між родиною?
– Найперше – родинна приязнь. Вони мешкали в Судовій Вишні. Мали своє помешкання. Часто приходили на обід. Бо ж дружина Пайгерта була дочкою бабці, яка жила у нас. Вона була мамою мого батька і Марії Пайгерт.
– А в середмісті Судової Вишні Ви бували?
– Бувала.
– Як часто?
– Я запам’ятала собі костел, де був. І дуже гарну крамницю із іграшками. Інколи була на торгу.
– І що ви запам’ятали з торгу?
– Пам’ятаю, як чудово були розкладені овочі.
– То була місцева продукція?
– Ну, морква, капуста, баклажани, огірки, яблука були гарні.
– А ви мали приятельок у Судовій Вишні?
– Небагато. Не було як. Інколи ці Пайгертівни. Їх залишали у нас і ми разом бавились. Були діти директора цегельні пана Андрієва. То ми з ними разом м’ячем бавились. А пізніше, як я була старша, то їздили на велосипедах. Дуже багато і часто з м’ячем бавились, але також у хованки. На дерева залазили.
– На дерева? Але батьки не дозволяли, так?
– Ні. Але ми сиділи на деревах, у саду.
– А Ви якихось дітей у Судовій Вишні відвідували?
– Так, Пайгертів.
– Ще когось?
– Не пам’ятаю.
– А пам’ятаєте, як був довкола облаштований палац?
– То було в такому стилі, трохи англійському. Гарні стрижені газони. Стежки ідеально чисті. Якихось малих квітів я собі не пригадую, за винятком настурцій, які були там, де був вихід із кухні. І була вузька грядка айстр.
– А де була та грядка?
– При стіні, біля входу до кухні. Були настурції, і були айстри. Дуже багато квітів було в таких ніби вазах.
– І де вони були?
– На усіх балконах. Ті вази були величезними. Квіти були чудовими – рожеві, білі. Червоних було мало. У кожній вазі окремий колір. Найбільше було рожевих. Біля колон були гортензії, троянди. Але стояли так, аби не сховались під дахом. Бо квіти під дахом рости не будуть. А всюди далі була пострижена трава. Живопліт був з боку річки, дороги, усюди був живопліт, а окрім нього була напевно якась сітка чи штахети… Не знаю. Але від нас завжди був живопліт. А там, де стадіон, була лука, з квітами. Пам’ятаю, там косили і стояли копиці сіна.
– І де Ви найчастіше бавились?
– Усюди. Найчастіше перед домом, бо як було гаряче…
– Перед домом – це перед колонами?
– Ні, там де під’їзд. Там був також шмат дуже гарної луки. А між дорогою до будинку і лукою внизу (теперішнім стадіоном – ред.) були здоровенні дерева, які ми з братом не могли обхопити. Але відразу були вирубані і кінець.
– Ким вирубані?
– Російським військом. Ми ж перед ними утікали. Вдома не було чоловіка. Бабця вже погано почувалась. А ми мали величезну родину, недалеко. Моя мама боялась – що вона їм зробить? Спочатку були німці. Коли були німці, то ми усі були. Мамі було легше, бо вона говорила німецькою. Німці могли з нею порозумітись. Дуже їм смакували конфітури (варення – ред.). Казали мамі, аби грала їм на фортепіано, але мама категорично відмовилась.
– Не хотіла грати на фортепіано?
– Ні. Хотіли щось – дуже прошу, маєте. Харчі, чи конфітури, чи ще щось. Зайняли кімнати для гостей. Але нам не робили жодних відчутних прикростей. Ну, звісно, була війна. Безперервне бомбардування, пожежі.
– Ви тоді чули вибухи бомб?
– Звісно.
– Ви йшли десь сховатись?
– Зараз все докладно розкажу. Щодо німців. Вони вимагали, аби ми готували їм їсти. Бо у моїх батьків мешкали офіцери, дуже акуратні, звичні європейці. Їм було дуже зручно, що мама розмовляє німецькою. І вони побачили коней у стайні. Очевидно, вони знались на конях. То була та генерація, для якої кінь був і танком, і військовим транспортом. І тому власне той кінь був таким важливим. Бо кінь був для війська, був для торгівців, був до всього.
– І що з тими кіньми, вони їх забрали?
– Так, вони хотіли забрати. Вони зорієнтувались, що то добрі коні. Мама їм сказала, що має для них документи. «А пані нам віддасть?». – «Ні».
– Документи на коні?
– Так, їхні метрики. І каже: «Я розумію, що війна, що ви оцінили, що там є у стайні. Але я прошу про квіт. Військо мені забирає, пан знає, що то багато грошей. Може не скористаюсь з того, але я знаю, що не пропила чи програла у рулетку, а що це було зроблене в рамках реквізиції. Оскільки коні расові, мають довгу метрику і добрі життєписи, то все занотоване, списане, є книга. Я їх віддам, але прошу дати мені квіт». І поквітували. Але вони щезли впродовж півгодини.
– Скільки забрали коней?
– Усі. Ну, може не всі зовсім, але всі ті вартісні.
– Тобто, частину залишили?
– Так, зокрема ті дві кобили, якими потім ми тікали…
(продовження вже незабаром…)
[1] Зем’яни – суспільна верства землевласників, спадкоємців (дідичів) маєтків, власників великих і середніх землеволодінь. Термін «зем’яни» щодо шляхти, як власників землеволодінь, найбільше використовувався впродовж ХІХ ст. Дідичі перестали існували після Другої світової війни, оскільки втратили матеріальну основу свого способу життя.
[2] Січневе повстання (Польське повстання 1863-1864) – національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії, яке охопило землі Королівства Польського, Литви і частково Білорусі та Правобережної України. Причинами повстання стало прагнення національно свідомої частини польського суспільства здобути державну незалежність і відновити Річ Посполиту.
[3] Краківською республікою називали Вільне місто Краків – державу, створену 18 жовтня 1815 р. за рішеннями Віденського конгресу. Перебувала під контролем трьох сусідніх країн: Російської імперії, Королівства Пруссії та Австрійської імперії. Була конституційною республікою, заснованою на Кодексі Наполеона та власній конституції.
[4] Ліманова – місто у Польщі, в Західних Бескидах. Адміністративний центр Лімановського повіту у Малопольському воєводстві.
[5] Пустомити – місто в Україні, у Львівському районі Львівської області, адміністративний центр Пустомитівської міської громади.
[6] Ґрабошиці – село у Польщі, розташоване в Малопольському воєводстві, Освенцимському повіті, у ґміні Затор.
[7] Легіони польські – добровольче польське військове з’єднання у 1914—1918 рр., створене за ініціативи Юзефа Пілсудського в складі австро-угорської армії з метою боротьби за відновлення незалежності Польщі.
[8] Матура – іспити на атестат зрілості у гімназії.
[9] Легат – спеціальна форма в письмовому або усному заповіті, що визначала дар (спадок) на користь певної особи (легатарія), яка не була головним спадкоємцем.
[10] Могила Яна Марса та його дружини Юзефи знаходиться у Судовій Вишні, про що свідчать два надгробки із відповідними написами на польському цвинтарі у Судовій Вишні. У каталозі, уміщеному в книзі Inscriptiones funebres in confinio Poloniae et Ucrainae repertae, Vol. II (під ред. Леслава Моравецького, 2004), знаходимо запис із похованням Яна Марса (див.: S. 183), однак жодної інформації про Юзефу Ясінську.
[11] Йдеться про Антонія Ізидора Марса (1851-1918) – лікаря-акушера і гінеколога, професора, декана медичного факультету і ректора Львівського університету, засновника першої клініки жіночих захворювань у Львові.
[12] Вулиця Академічна у Львові існувала з 1871 до 1955, а відтоді і дотепер – це проспект Тараса Шевченка.
[13] Новий Тарг (Новий Торг) – місто у Польші на річці Дунаєць. Адміністративний центр Новоторзького повіту Малопольського воєводства.
[14] Йдеться про згаданого уже Антонія Ізидора Марса. Дідом Кристини Марс-Гавліковської був Казимир Леон Конрад Марс (1861-1908).
[15] В Окоцимі (нині село у гміні Бжесько Бжеського повіту Малопольського воєовдства) на той час існувала одна із найбільших у Польщі пивоварень.
[16] Пшишова – село в Польщі, розташоване в Малопольському воєводстві, Лімановському повіті, у ґміні Луковіца.
[17] Щижиц – село (раніше містечко) в Польщі, розташоване в Малопольському воєводстві, у Лімановського повіту в ґміні Йодловнік.
[18] Цистерціанці (бернардинці) – члени католицького ордену, заснованого у Франції ченцями-бенедиктинцями 1098 року. Вплив чину значно зріс після реорганізації його діяльності в XII ст. абатом Бернаром Клервоським (звідси друга назва членів ордена – бернардинці, бернардини).
[19] Повернені території (також – Західні креси) – назва для територій, визнаних за Польщею після Другої світової війни згідно з рішеннями Потсдамської конференції.
[20] Машталір – людина, яка править кінним екіпажем (візник, кучер, фурман).
[21] Козлик Матолек (Koziołek Matołek) – персонаж одного з перших і найвідоміших польських коміксів, створеного 1933 року Корнелем Макушинським (текст) та Мар’яном Валентиновичем (малюнки). Нині це культова постать польської дитячої літератури.
[22] «Дівчинка з сірниками» – одна з найвідоміших казок данського письменника Ганса Крістіана Андерсена, вперше видана 1845 року.
[23] Жан де Лафонтен (1621 – 1695) – французький поет, байкар, родоначальник нового виду байки у світовій літературі.
[24] День Вігілії – день напередодні Різдва, тобто 24 грудня.
[25] Мається на увазі Свята Вечеря напередодні Різдва, 24 грудня.
[26] Пастерка – урочиста меса, що відправляється вночі (зазвичай опівночі або ввечері) з 24 на 25 грудня, особливе літургійне святкування Різдва.
[27] Йдеться про «Меморіал львівських орлят» – військовий меморіал на Личаківському кладовищі, де поховані поляки – учасники боїв проти ЗУНР і проти більшовиків.
[28] Захоронка – дитяча навчально-виховна установа в тодішній Галичині, щось на взірець теперішніх дитсадків.
[29] Йдеться про Państwowe Stado Ogierów у Судовій Вишні.
[30] Армія Крайова – польська підпільна військово-політична організація, що діяла в роки Другої світової війни на території Польщі, Західної України, Західної Білорусі, Литви. Створена на межі 1939–1940 рр. і підпорядковувалась польському еміграційному уряду у Лондоні.