Мар’ян Хомяк
День Української державності, який святкуємо 15 липня, є нагадуванням про тисячолітню історію державотворення нашої країни. У цей день відзначаємо День Хрещення України-Русі і вшановуємо видатного державотворця київського князя Володимира Великого. Отож, наші державотворчі традиції ми ведемо з часі Київської Русі. Вони були продовжені у у Галицько-Волинській державі, Українській козацькій державі, Українській Народній Республіці, Західноукраїнській Народній Республіці, Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, Карпатській Україні та у сучасній незалежній Україні.
Державність є найкращою умовою повноцінного існування нації. На жаль, упродовж тривалих відрізків історії наш народ не мав власної держави. Навіть більше: траплялись моменти, коли будівництво нації доводилось починати фактично від початку. Проте, незважаючи на неодноразові і тривалі періоди «розірваності» української історії («перерви української екзистенції» – за І. Лисяком-Рудницьким), нам вдавалось відроджуватись, здається, інколи буквально з попелу.
У цей процес – українського націотворення і державотворення – були залучені не лише першорядні громадсько-політичні, військові та культурні діячі, діяльність яких зосереджувалась головно у великих містах. Вони були провідниками, але за їхніми спинами бути ті, на кого вони могли опертись, хто приймав їхні заклики і приклад. Такі люди – назвемо їх творцями української екзистенції другого ряду – були у кожному містечку і село. Вони були творцями того малого пазлика, без якого неможливо скласти величезну мозаїку нашої країни.
Такі люди були і у нас, у межах сучасної Судовоишнянської громади. Судова Вишня, як і довколишні села, ніколи не залишались осторонь українського націо- і державотворення. В усі часи тут жили люди, які творили українське громадське життя, зберігали культуру й ідентичність, підтримували національний рух і, врешті, ставали до боротьби за власну державу. Ці традиції передавались із покоління і покоління.
Хто бодай трохи цікавився історією Судової Вишні знає, що вона належить до клубу літописних міст. Згадка у «Галицько-Волинському літописі» під 1230 р. розповідає про змову, яку тут готував проти князя Данила Романовича місцевий боярин Филип. Якби її не вдалось викрити, напевно, ми б уже не говорили про короля Данила, а тільки про князя Данила Романовича, який не зумів втриматись на батьковій спадщині. Уже тоді, в XIII ст., Вишня виконувала функції адміністративного центру, укріплення, було місцем збору данини і мита. Це було типове ранньосередньовічне руське місто – із укріпленим дитинцем, захищеним посадом («окольним градом» і підгороддям). Археологічні розкопки, проведені на південних пагорбах Судової Вишні, дозволили ідентифікувати те літописне городище, куди на «пир лихий» звали князя Данила, але також відкрити й інші, раніші. Значиме поселення тут існувало уже з Х ст., отож, місто, поза сумнівом, має тисячолітню історію. І почалась вона тоді, коли зародилась наша державність. Тому ми можемо вважати себе ровесниками української традиції державності.
Після занепаду Галицько-Волинської держави (середина XIV ст.) наші терени поступово потрапили до складу Польського королівства, де перебували до 1772 р., коли відійшли до Австрії. Під владою Габсбургів вони залишались до 1918 р. Це був тривалий бездержавний період, впродовж якого українське життя неодноразово занепадало і витіснялось на маргінес, однак постійно знаходило у собі силу відродитись.
У цей період Судова Вишня переживала різні періоди. Дуже рано, 1368 р., вона отримала магдебурзьке право, тобто стало самоврядним містом (але з суттєвими обмеженнями). Це був в багатьох сенсах переломний період її історії, але саме українській громаді міста цей новий статус нічого доброго не обіцяв. Обов’язковим атрибутом для поселення, яке отримувало право на самоврядування, була наявність католицького храму. Звісно, кількість католиків у місті зростала – ними були поляки і німці (пізніше ополячені), які наповнили цехи (у Судовій Вишні вони, щоправда, були мішаними, тобто туди входили і православні українці). Якою була частка ополячених українців можна тільки здогадуватись.
З «магдебурзького періоду» Судовій Вишні залишився герб, представлений декількома варіантами у різні періоди, однак неодмінно з вишневим деревом. Нинішній офіційний варіант герба затверджений зовсім недавно – на сесії у 2003 р.
Незважаючи на несприятливі умови, українська громада Судової Вишні завжди залишалась сильною. Цьому, напевно, сприяло і те, що українці у місті завжди були у більшості (на що безапеляційно вказують статистичні дані населення з ХІХ ст.). У період бездержавності першочерговим завдання було зберегти свою ідентичність, не розчинитись, незважаючи на безумовно кращі перспективи життя, які загалом завжди отримують ті, хто асимілювався. Однак тоді, у пізньому середньовіччі та у ранній новий час, головною твердинею для українського населення, у стінах якої воно змогли витривати, стала православна церква. Про активність і силу українського міщанства Вишні свідчить передовсім створення тут церковного братства – вже у 1563 р., тобто, одного із найраніших на українських землях. Існування у місті осередку малярів-іконописців (найперші виявлені згадки походять з кінця XVI ст.) також є доказом активного життя тутешніх православних українців. Тому й не дивно, що Іван – «мніх з Вишні», «інок з Вишні», «русин Вишенський» – офіційно став нашим, судововишнянським, бо ж яка іще Вишня в Галичині могла конкурувати із нашою?
Місто було славне сеймиками, але для його розвитку вони нічого істотного не дали. Це видно зі сторінок усіх збережених люстрацій. У стагнуючій Польській державі Судова Вишня також поступово занепадала. Цьому сприяли як довгі роки воєнних лихоліть, так і примітивне ведення господарства. Ті описи міста, які маємо з першої половини ХІХ ст. (офіційний інвентар маєтку, нотатки мандрівників), засвідчують ту руїну, яка, очевидно, тривала десятиліттями.
Із включенням Галичини до складу Австрії цей тривалий період затихання української екзистенції у нашому містечку поступово почав змінюватись часом національного відродження, який набув особливого розмаху з останньої чверті ХІХ ст. Цей новий етап – формування модерної нації – був пов’язаний найперше з дуже цікавим феноменом – діяльністю греко-католицьких священників, «отців народу», які упродовж майже усього ХІХ ст. домінували в українському громадсько-політичному житті Галичини (скласти їм конкуренцію натоді, насправді, не було кому). Так, наприкінці ХІХ ст. духовенство загалом втратило свої позиції (поступившись насамперед правникам), однак у селі і навіть малих містечках священник не втрачали свої домінантних позицій акурат до радянської окупації.
Насамперед священники були тими, хто зумів поступово витіснити із села п’янство (зокрема, через «Братства тверезості»), хто ніс освіту у широкому значенні слова – через читальні «Просвіти», осередки товариств «Січ», «Сокіл», «Луг», «Пласт», кооперативи, хто заохочував батьків посилати своїх дітей у гімназії. Священники обирались до представницьких органів влади різних рівнів, були організаторами виборчих повітових комітетів і вели активну роботу, аби допомогти здобувати мандати лідерам галицьких українців, серед яких натоді найчастіше траплялись адвокати. Вони були беззаперечними провідниками, і часто – дуже ефективними. В історії нашої Судововишнящини незатертими літерами вписано ім’я пароха із Дмитрович о. Теодора Савули, який став ініціатором створення першої у нас читальні «Просвіти» у с. Дидятичі 1893 р. Наступного року така ж з’явилась у Дмитровичах. Разом з місцевим вчителем Антоном Дмитрасевичем вони переконували селян, аби ті навчали своїх здібних синів у гімназіях. І на початку ХХ ст. таких гімназистів-дмитрівчан суттєво більшає, на що вказують гімназіяльні звіти.
Таких священників-провідників було більше. У Судовій Вишні до цієї когорти входять о. Василь Кондрацький і о. Осип Яхимович, у Бортятині – о. Микола Кишакевич і о. Василь Антонич, у Дмитровичах – о. Яків Війтович, у Довгомостиськах – о. Ромуальд Наклович.
Звернімо увагу ще на один важливий епізод. В австрійський період в Судовій Вишні з’явились майже усі головні муровані будівлі міста, які роблять його впізнаваним (окрім монастиря оо. Реформатів). Це і кредитний банк (задаткова каса, нині – головний корпус місцевого профтехліцею), і цісарсько-королівський повітовий суд (нині – початкова школа), і кінний комплекс, і двоповерхова резиденція графинь Коморовських (Палац Марсів), і муровані храми – костел Матері Божої Помічниці Вірних (1890), церква Спаса (1899), церква Пр. Трійці (1910 р.), і будівля Українського народного дому (1912 р.). Однак найвизначнішою спорудою того періоду, поява якої засвідчила силу місцевої української громади, слід вважати саме Український народний дім. І тоді, і тепер він є центром культурно-громадського життя судововишнянців, а віднедавна – й усіх мешканців громади. На початку ХХ ст. і в міжвоєння тут зосереджувались усі місцеві українські культурно-просвітницькі та економічні організації. Перетворення Українського народного дому на Будинок культури у радянський час не означало автоматичного занепаду усього того, що плекалось десятиліттями напередодні. Так, зрозуміло, що в радянський час спадщина українського націотворення або затиралась, або вихолощувалась. Однак Судова Вишня мала той місток, який з’єднував старий галицький світ із новими реаліями – ним став Тадей Дмитрасевич. Його натхненна робота зі шкільною молоддю у краєзнавчому гуртку, подвижництво у справі створення історико-краєзнавчого музею, а також численні краєзнавчі нариси із частими вкрапленнями резонерства не дають підстав якось підважити цю його роль.
Закономірно, що на якомусь етапі історії процес націотворення отримує шанс перерости у боротьбу за власну державу, тобто стати на шлях безпосередньо державотворення. Традиція національно-визвольних змагань в історії нашого краю розпочинається з Першою світовою війною. У лавах Легіону Українських січових стрільців служив Осип Губаль (1893-1983), уродженець с. Дмитровичі, який був учасником боїв на горі Маківка (29 квітня – 4 травня 1915). Чимало наших краян воювали за Українську Державність у складі Української Галицької Армії. Чи не найвідоміший із них – сотник УГА Іван Молєщій (Молящий; 1892-1975), уродженець с. Довгомостиська. До речі, звання сотника він отримав поза чергою за звільнення від більшовиків Херсону (15 квітня 1918) у складі групи Василя Вишиваного (архикнязя Вільгельма Габсбурга). Це лише два найяскравіші (найбільш вивчені) приклади людей із Судововишнянщини, які стояли біля витоків боротьби за українську незалежність. Процес націотворення активно пульсував у міжвоєння, а у роки Другої світової війни розпочався новий етап боротьби за державу. В ньому взяли участь найперше вояки УПА, але не слід забувати і про дивізійників, які також жили прагненням про створення власної держави у тих непростих реаліях. І серед упівців, і серед дивізійників також були вихідці із Судововишнянщини.
Сьогоднішній етап державотворення пов’язаний найперше зі збереженням нашої державності. Судова Вишня і Судововишнянська громада взяла на себе тягар цієї боротьби. Це найперше засвідчує алея слави у центрі міста, яка є важким нагадуванням про ціну свободи. Справжньої свободи, яка можлива тільки у своїй державі.
Нам слід пам’ятати, що державність – це, серед іншого, традиція і спадковість. Ми стоїмо на тому ґрунті, який підготували попередні покоління, зокрема і ті, про кого я тут згадав. Ми маємо будувати і берегти свій дім, аби передати його дітям. Маємо, взоруючись на заповіт Тадея Дмитрасевича, не зробити менше, а тільки більше, ніж ті, хто жив тут до нас.